Народився 20 липня 1876 року в Житомирі. Навчався в Житомирській чоловічій гімназії та Санкт-Петербурзькому університеті.

Упродовж 1923–1925 років завідував кафедрою фізіології рослин Московського лісного інституту, з 1926 до 1927 року — лабораторією фізіології рослин Нікітського ботанічного саду, від 1927 року — Центральної лісової дослідної станції в Москві.

Вивчав різноманітні питання фізіології, а також анатомії та екології рослин (зокрема, водний режим деревних порід) і заклав основи спеціальної фізіології деревних порід в тодішньому СРСР. Він написав вагомі праці про стерилізуючу дію отрут на насіння, про водний режим деревних порід, анатомічну будову саксаула, пігменти та антагонізм солей — для хімічної меліорації солонців. У 1911 році в праці «Про повітряні культури рослин» описав свій метод фізіологічних досліджень кореневих систем за допомогою розприскування поживних розчинів у повітрі навколо коріння. Сконструював перші аеропонні установки і на практиці показав їх придатність для культивування рослин без ґрунту.

Помер 13 червня 1931 року в Москві.

Народився 29 липня 1905 року в селі Дениші Житомирського району на Житомирщині в селянській родині.

У 1924 році закінчив Волинський інститут народної освіти в Житомирі (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка). З 1926 по 1929 рік навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного геологічного інституту.

Працював у Київському університеті, де обіймав посади доцента, професора, завідувача кафедри загальної геології, проректора, а в 1944–1951 роках — ректора. У 1951 році обраний академіком АН УРСР. У 1953–1963 роках очолював Інститут геологічних наук АН УРСР. Автор теорії тектоорогенії — єдності розвитку структури і рельєфу Землі.

Основні наукові праці присвячені геологічній будові та геоморфології України, стратиграфії четвертинних відкладів, тектоніці. Автор першого українського підручника з загальної геології, монографій «Геологічна будова УРСР», «Геоморфологія УРСР», «Геологія України». Лауреат Державної премії УРСР (1976), Заслужений діяч науки УРСР (1974).

Помер 27 лютого 1993 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. У селі Дениші на його честь названа школа та створено Меморіально-мінералогічний музей.

Народився 9 грудня 1897 року в селі Дермань на Рівненщині в родині священика. Навчався в Дерманській школі, Клеванському духовному училищі, Волинській духовній семінарії.

У 1922 році закінчив Волинський інститут народної освіти в Житомирі (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка). З 1938 року заочно навчався в Московському музично-педагогічному інституті.

У 1921 році висвячений на священника Української автокефальної православної церкви, служив настоятелем Київського Софійського собору. У 1929 році заарештований, засуджений на 10 років таборів. Після звільнення в 1936 році працював у театрі, а з 1945 року — у Житомирі: завлітом облмуздрамтеатру, викладачем латинської мови в педінституті, очолював обласне літературне об’єднання.

Автор поетичних збірок «Зоряні сади», «Жадань і задумів неспокій», «Скороминущих років буревій». Видатний перекладач: українською мовою переклав «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, твори Шекспіра, Шіллера, Міцкевича, Словацького. Автор праць з теорії віршування та історії літератури. Лауреат премії імені Максима Рильського (1979).

Помер 12 березня 1983 року в Житомирі. У місті встановлено пам’ятник, діє літературно-меморіальний музей, а на будинку, де він жив, — меморіальна дошка.

Народився 21 листопада 1878 року на хуторі Даньківка (нині село Прилуцького району Чернігівської області).

Навчався в Житомирській учительській семінарії, закінчив регентські курси при Херсонському музичному училищі (1912). З 1910 року активно працював у Житомирі як диригент хору Волинської «Просвіти».

У 1919–1923 роках заснував і очолював Перший Волинський радянський український хор у Житомирі. Працював диригентом у Києві («Думка», 1924–1927), Москві (Українська капела, 1928–1932), Вінниці (капела ім. Леонтовича). З 1936 року — науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, завідувач відділу музичного фольклору.

Зібрав понад 5 тисяч народних пісень різних жанрів — жебрацьких, рибальських, тюремних, робітничих, партизанських, а також голосіння. Досліджував українське народне багатоголосся. Автор обробок народних пісень для хору, романсів, хорів на слова Т. Шевченка, духовної музики («Літургія Галицького наспіву»), опери «Весняна казка» (за О. Олесем).

Помер 9 вересня 1965 року в Києві. Батько оперної співачки Зої Гайдай та фольклориста Михайла Гайдая.

Народився 10 липня 1937 року в селі Городне Краснокутського району Харківської області. Дитинство провів на Житомирщині.

Закінчив філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту (1959) та відділення журналістики Київської вищої партійної школи (1980).

З 1959 року працював журналістом у районних газетах, а з 1964 року — в обласній газеті «Радянська Житомирщина», де обіймав посаду заступника головного редактора. З 1995 року — головний редактор газети «Народний лікар України». Очолював Житомирське обласне літературне об’єднання імені Бориса Тена.

Автор понад півтора десятка поетичних збірок, серед яких «Ключі» (1966), «Наснилася матері вишня» (1968), «Над Тетеревом» (1973), «Лісові цимбали» (1982), «Передчуття» (1993), «Хорошки» (2004). У творчості оспівував красу Полісся, рідну землю, людяність, милосердя та історичну пам’ять. Перекладав поезію з польської та білоруської мов (Адам Міцкевич, Віслава Шимборська, Максим Танк та ін.). Автор мистецтвознавчих розвідок («Загадки житомирських картин»).

Член Національної спілки письменників України з 1973 року. Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Миколи Шпака та літературної премії імені Лесі Українки Українського фонду культури (1996).

Помер 24 грудня 2004 року в Житомирі.

Народився 16 серпня 1852 року в селі Бежів Черняхівського району на Житомирщині в родині священика.

Навчався в Житомирській гімназії, а в 1873 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, де його викладачами були В. Антонович та інші відомі вчені. Був залишений при університеті для підготовки до професорського звання.

З 1884 року — професор кафедри історії загальної літератури Київського університету. Читав курси з історії західноєвропейських літератур, досліджував романтичні течії в літературі (Шекспір, Гете, Шіллер, Байрон), а також творчість українських і російських письменників. Був активним членом Історичного товариства Нестора-Літописця, у 1907 році обраний дійсним членом Петербурзької академії наук.

Автор численних праць з історії української літератури XIX століття, зокрема «Очерк истории украинской литературы XIX столетия», досліджень про І. Котляревського, Т. Шевченка, а також робіт з історії Галицько-Волинського князівства, литовсько-руської доби та фольклору. Відстоював самобутність української літератури та її зв’язки із західноєвропейськими традиціями. Один із засновників української літературознавчої науки.

Помер 2 лютого 1908 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Народився 13 березня 1929 року в селі Ємільчине на Житомирщині.

У 1952 році закінчив Житомирський педагогічний інститут. Після закінчення інституту працював учителем, а з 1955 року — у Миколаївському педагогічному інституті на посадах викладача, завідувача кафедри педагогіки та психології, проректора з навчально-наукової роботи.

З 1966 року очолював Бердянський педагогічний інститут імені П. Д. Осипенко (до 1981 року), де під його керівництвом заклад став одним із провідних педагогічних вишів України. З 1981 року — завідувач кафедри педагогіки і психології того ж інституту. У 1971 році обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР, а в 1984 році захистив докторську дисертацію.

Наукові інтереси В. К. Демиденка зосереджувалися на психолого-педагогічних основах засвоєння учнями теоретичних знань, проблемах мотивів учіння школярів та формуванні основ педагогічної майстерності у студентів педагогічних вузів. Автор численних наукових праць, підручників і методичних посібників з педагогіки та психології.

Помер 20 грудня 2004 року в Бердянську.

Народився 2 травня 1924 року в Одесі.

Учасник Другої світової війни. Закінчив Київський університет (1946), де навчався під керівництвом М. Боголюбова. У 1949–1951 роках працював старшим викладачем кафедри математики Житомирського педагогічного інституту — одним з перших викладачів фізико-математичного факультету після його відновлення.

З 1951 року викладав на кафедрі вищої математики Київського вищого військово-авіаційного інженерного училища. У 1963 році захистив докторську дисертацію, у 1964 році отримав вчене звання професора.

Основні наукові результати стосуються теорії неперервних груп, узагальнених власних векторів самоспряжених операторів та теорії операторних алгебр. Георгій Кац поширив принцип двоїстості Л. Понтрягіна на некомутативні групи, що стало основою для створення теорії кільцевих груп (нині відомих як алгебри Каца). Ці алгебри відіграли важливу роль у розвитку теорії квантових груп та алгебр фон Неймана. Автор низки фундаментальних праць у «Трудах Московского математического общества» та «Математическом сборнике» (1961–1976).

Помер 20 травня 1978 року в Києві.

Народився 16 травня 1935 року в Житомирі в родині викладача іноземних мов. Закінчив з відзнакою факультет іноземних мов Житомирського педагогічного інституту (1956). Після короткочасної роботи вчителем англійської мови в Коростишеві та перекладачем у Багдаді (1959) з 1961 року працював викладачем кафедри англійської мови рідного інституту.

У 1976 році захистив кандидатську, а в 1986 році — докторську дисертацію. З 1989 року — професор, з 1992 року — завідувач кафедри англійської філології Житомирського державного університету імені Івана Франка. Засновник наукової школи з проблем семантики та лексикографії. Був ініціатором запровадження спеціальності «Переклад» на факультеті іноземних мов.

Автор двох монографій, понад ста наукових статей та низки словників і навчальних посібників. Найвідоміші праці — монографія «Інтеграція словосполучення в сучасній англійській мові» (1983) та російсько-англійські словники: «Русско-английский словарь междометий и релятивов» (1990), «Русско-английский фразеологический словарь» (1998), «Современный русско-английский фразеологический словарь» (2002), «Толковый словарь ненормативной лексики русского языка» (2003). Співавтор «Практикуму з лексикології сучасної англійської мови» (2001).

Член Спілки перекладачів, активний учасник наукових конференцій, редактор «Вісника Житомирського педагогічного університету». У 1999 році нагороджений медаллю «Відмінник народної освіти», того ж року Американський біографічний інститут визнав його «Людиною року» за внесок у лексикографію. У приміщенні Інституту іноземної філології ЖДУ встановлена меморіальна дошка.

Помер 22 лютого 2003 року в Житомирі.

Народився 6 серпня 1930 року в селі Пагурці на Вінниччині (нині Хмільницький район) в сім’ї вчителів. Під час Другої світової війни перебував в евакуації в Казахстані, працював учнем теслі, рільником та ремонтником на залізниці. Після війни закінчив історико-філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту (1954).

У 1954–1967 роках працював учителем української мови та літератури в середніх школах Ємільчинського та Черняхівського районів Житомирщини. У 1967–1969 роках був співробітником редакції обласної газети «Радянська Житомирщина», а з 1969 року — старшим редактором Житомирського обласного управління у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі.

Дебютував у 1958 році віршем «Гей, зелені дуби», який поклали на музику і виконували Поліський народний хор «Льонок» та Український народний хор імені Г. Верьовки. Автор поетичних збірок «Карби на граніті» (1965), «Лебеді і стріли» (1970), «Така велика земля» (1978), «Цвіте верес» (1986). У творчості оспівував Поліський край, рідну землю, засуджував руйнацію духовних цінностей і Чорнобильську трагедію. Посмертно вийшла збірка «Грозолом, або Дума про нічний Чорнобиль».

Член Спілки письменників України з 1974 року. Вірші перекладалися російською, білоруською та іншими мовами. Критики відзначали його любов до українського слова, внутрішню доброту та образне мислення.

Помер 5 серпня 1995 року в Житомирі, похований у рідному селі Пагурцях.

Народився 15 (27) липня 1853 року в Житомирі в родині повітового судді Галактіона Опанасовича Короленка, що походив із старовинного українського козацького роду, та польки Евеліни Йосипівни (з родини Скуревичів). Дитинство та юність провів у Житомирі, навчався в Першій житомирській гімназії, а згодом — у Рівненській реальній гімназії.

Після закінчення навчання вступив до Петербурзького технологічного інституту, згодом до Петровської землеробської академії в Москві та Гірничого інституту. За участь у студентських гуртках і народницькому русі неодноразово заарештовувався, відбував заслання у Вятській губернії та в Якутії. Ці роки стали важливим джерелом для його творчості.

Автор відомих творів «Сон Макара», «Без мови», «Ліс шумить», «Діти підземелля», «Сліпий музикант», «Ріка грає», циклу «У голодний рік». У своїх творах виступав на захист знедолених, критикував самодержавство, шовінізм та антисемітизм. Брав активну участь у громадському житті, захищав права селян, виступав проти смертної кари та переслідувань.

Останні роки життя провів у Полтаві, де активно займався громадською та літературною діяльністю.

Помер 25 грудня 1921 року. У 1973 р. на фасаді головного корпусу Житомирського державного університету встановлено меморіальну дошку, а в будинку, де народився письменник, діє літературно-меморіальний музей.

Народився 6 січня 1937 року в селищі Червоне (нині Андрушівського району) Житомирської області. Закінчив філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту (1958). Після закінчення інституту працював учителем на Луганщині, а з 1959 року — журналістом у редакції газети «Радянська Житомирщина».

У Києві обіймав відповідальні посади в редакціях газет і журналів: заступник головного редактора «Вечірнього Києва» та «Комсомольского знамени», головний редактор «Молодої гвардії», «Радянської освіти» та журналу «Надзвичайна ситуація», заступник головного редактора «Літературної України». Член Національної спілки письменників України з 1984 року.

Автор пригодницької прози, повістей та оповідань, присвячених взаєминам людини і природи, моральним проблемам, екстремальним ситуаціям та виживанню. Найвідоміші твори — документальна повість «Так починається життя» (1972), збірка оповідань «Срібний спис» (1979), повісті «Одісея нічийного хорта» (1983), «Нащадок турів» (1983), «Дивовижні пригоди тварин» (2004).

Народився 8 травня 1862 року в Бердянську. Закінчив Феодосійський учительський інститут. Через підозру в зв’язках з народовольцями був позбавлений права викладати і відданий у солдати. З 1892 року осів у Житомирі, де став одним із засновників Товариства дослідників Волині та його етнографічної секції.

У 1913 році очолив Волинський центральний музей, а в 1920–1931 роках керував його етнографічним відділом. Активно збирав матеріали з народної творчості, звичаїв, обрядів, діалектів та побуту населення Волині. Організовував краєзнавчі гуртки, читав лекції, проводив експедиційну роботу. Був активним діячем «Просвіти» та громадським діячем у Житомирі.

Автор численних етнографічних праць, зокрема «Звичаї в селі Забрідді та по деяких інших недалеких від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині», «Пісні, хрестини та весілля», «Народні оповідання й казки». Збирав матеріали для словників Б. Грінченка та Петербурзької Академії наук. Писав також художні твори — новели та психологічні малюнки.

У 1929 році був заарештований у справі СВУ, але звільнений через відсутність доказів. Зазнав переслідувань як «буржуазний націоналіст». У 1931 році переїхав до Дніпропетровська, а з 1934 року жив у Ростові-на-Дону. Помер 20 березня 1945 року в Ростові-на-Дону.

Народився 19 лютого (3 березня) 1894 року в Коростишеві на Житомирщині.

Закінчив 2-у Житомирську гімназію (1912) та історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира (1917). З 1918 року вчителював у Житомирі, водночас працював літературним редактором газети «Радянська Волинь».

У 1930-х роках викладав у педагогічних інститутах Запоріжжя та Полтави, де завідував кафедрою мовознавства. У 1938 році заарештований, засуджений до 10 років ув’язнення, але в 1940 році реабілітований. У 1944–1946 роках знову очолював кафедру української мови в Полтавському педагогічному інституті.

З 1947 року працював у Житомирському обласному інституті підвищення кваліфікації вчителів, а з 1962 року — у Житомирському педагогічному інституті. Автор наукових праць з історії української мови, зокрема досліджень мови XVIII–XIX століть та творчості Г. Сковороди. Підготував до видання та переклав українською мовою «Граматику словенську» Івана Ужевича (1970).

Помер 15 січня 1976 року в Житомирі.

Народився 11 (23) лютого 1856 року в селі Огіївка Ружинського району на Житомирщині.

Закінчив фізико-математичний факультет Київського університету Св. Володимира (1882). Під керівництвом О. Клосовського брав участь у розробці програми розвитку метеорології в Україні.

У 1882–1901 роках працював у Коростишівській учительській семінарії, де організував метеорологічну станцію та створив агрометеорологічну мережу на Поліссі. Підготував понад 150 спостерігачів-метеорологів. У 1900 році опублікував працю «Клімат Коростишева», яка була відзначена бронзовою медаллю на Всесвітній виставці в Парижі.

З 1901 року жив і працював у Житомирі. Викладав у гімназіях, а в 1919–1926 роках — у Волинському інституті народної освіти (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка). Один із організаторів Товариства дослідників Волині (1900). Керував Житомирською філією сільськогосподарського наукового комітету Наркомзему УСРР та ініціював створення наукової бібліотеки при Волинському краєзнавчому музеї.

Помер 27 грудня 1933 року в Житомирі. Батько мовознавця Євгена Кудрицького та актора й режисера Павла Кудрицького.

Народився 5 (17) квітня 1882 року в селі Затурці Володимир-Волинського повіту на Волині в родині польського шляхтича.

Навчався в Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях, закінчив Ягеллонський університет у Кракові (агрономія та історія). З молодих років перейнявся українською національною ідеєю і став активним діячем українського руху.

У 1917 році став одним із засновників Української демократично-хліборобської партії. Під час Гетьманату Павла Скоропадського обіймав посаду посла Української Держави в Австрії. Після поразки визвольних змагань емігрував до Австрії, де очолив Український союз хліборобів-державників і став головним ідеологом українського консерватизму та монархізму.

Розробив оригінальну концепцію українського державотворення, викладену в фундаментальній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926). Обстоював ідею «класократії» — правової монархії з гетьманом на чолі, оперту на хліборобський стан і територіальний патріотизм. Вважав, що українська державність можлива лише за умови єдності еліт і широких верств населення навколо ідеї самостійної України.

Помер 14 червня 1931 року в санаторії біля Відня. Похований у рідному селі Затурці.

Народився 11 березня 1863 року в селі Самостріли (нині Корецький район Рівненської області) у родині священика.

Навчався в Житомирській чоловічій гімназії, згодом закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира (1887), де його вчителем був І. Ф. Шмальгаузен.

Після закінчення університету працював у Ботанічному саду Київського університету, а з 1894 року — у Головному ботанічному саду в Петербурзі, де пройшов шлях від консерватора гербарію до головного ботаніка. Брав участь у численних наукових експедиціях на Кавказ, у Північний Іран, Середню Азію (Гіссарський хребет, Паміро-Алтай, Тянь-Шань, Ферганська та Зеравшанська долини). Зібрав унікальні колекції рослин, описав чотири нові роди та понад 240 нових видів. Його ім’ям названо близько 50 видів рослин.

У 1917 році повернувся в Україну. Був дійсним членом, віце-президентом, а в 1922–1928 роках — президентом Української академії наук (ВУАН). Ініціював створення Ботанічного саду ВУАН у Києві. З 1928 року — директор Одеського ботанічного саду, де значно розширив наукову роботу та колекції. Автор фундаментальних монографій з флори Кавказу та Середньої Азії, а також праць з історії ботаніки та принципів організації ботанічних садів.

Помер 24 лютого 1937 року в Одесі. Похований на Другому християнському цвинтарі.

Народився 22 березня 1938 року в селі Чорторийськ (нині Вишнівка) Баранівського району Житомирської області.

Закінчив Житомирський педагогічний інститут (1964). Після закінчення інституту працював учителем, а з 1964 року — на журналістській роботі в районних та обласній газетах Житомирщини, зокрема в «Житомирщині».

Член Національної спілки письменників України з 1988 року. Дебютував поезіями в журналах «Вітчизна» та «Дніпро». Автор поетичних збірок «Квартали життя» (1966), «Світанковий сад» (1987), «Питальний знак» (2007), «Знак рівноваги» (2013, посмертно). У творчості утверджував гуманістичні ідеали, людяність, красу і добро.

Разом з дружиною Оленою Табаковою переклав українською мовою чуваські народні казки («Чуваські народні казки», 1976; «Юман та його друзі», 1985). Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Миколи Шпака (1967) та премії імені Михайла Клименка (2009).

Помер 16 серпня 2012 року в Житомирі.

Народився 1951 року в Житомирі.

Закінчив Житомирський педагогічний інститут (1973). Працював у видавництвах та періодичних виданнях, займався літературознавчою та публіцистичною діяльністю.

Автор книг «Джордж Кеннан проти царизму» (1981) та «Російські університети Джорджа Кеннана. Доля письменника і його книг» (1988), присвячених американському мандрівнику, публіцисту і досліднику. У цих працях розглянув долю книг Кеннана в росії, їхній вплив на громадську думку та долю самого автора.

Багато публікувався в періодиці та довідкових виданнях. Згодом став відомим дослідником історії та культури східноєвропейського єврейства, архівістом, автором і упорядником низки фундаментальних довідників з архівної юдаїки.

Помер 3 березня 2021 року.

Народився 21 грудня 1840 (2 січня 1841) року в селі Зозулинці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Козятинський район Вінницької області).

Навчався в Житомирській чоловічій гімназії (1856–1858), а згодом на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира, де разом з В. Антоновичем і Т. Рильським став одним із засновників української громади («хлопоманів»).

З 1873 року мешкав у Києві, працював головним бухгалтером Київського пивоварного заводу. Був активним членом Київської Старої Громади, співпрацював із Південно-Західним відділом Російського географічного товариства. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві.

Основоположник наукової української діалектології. У праці «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины» (1872) вперше системно описав українські діалекти, окреслив межі трьох наріч (північного, південно-західного, південно-східного) та підготував першу карту українських говорів. Обґрунтував поділ діалектів на давні й новожитні, досліджував історичну фонетику та морфологію української мови. Співавтор програм для збирання діалектного матеріалу.

Помер 7 (20) квітня 1914 року в Києві. Похований на Щекавицькому кладовищі (поховання втрачене).

Народився 6 липня 1901 року в селі Березівка Коростишівського району на Житомирщині в селянській родині.

Закінчив Житомирський педагогічний інститут (1925). Отримав спеціальну математичну підготовку в Київському інституті народної освіти та пройшов аспірантуру на науково-дослідній кафедрі ВУАН під керівництвом академіка М. П. Кравчука (1927–1930).

У 1930–1937 роках очолював кафедру вищої математики Київського технологічного інституту харчової промисловості (нині Національний університет харчових технологій), ставши її організатором. Був одним із найталановитіших учнів М. Кравчука. Разом з учителем активно працював над створенням української математичної термінології та впровадженням української мови в науку й освіту.

Досліджував теорію пружності, розв’язував диференціальні рівняння, застосовував методи теорії функцій комплексного змінного. Співавтор підручників і посібників з вищої математики та диференціальних рівнянь (разом з М. Кравчуком та іншими). У 1917–1918 роках брав активну участь в організації товариства «Просвіта» в середніх школах Житомира.

9 листопада 1937 року розстріляний за сфабрикованим звинуваченням у «націонал-фашистській терористичній організації». Реабілітований у 1956 році. Його ім’ям названа кафедра вищої математики Національного університету харчових технологій.

Народився 30 серпня 1955 року в місті Коростень Житомирської області.

Закінчив фізико-математичний факультет Житомирського педагогічного інституту (1977). Працював учителем, а згодом повністю присвятив себе журналістиці та літературній творчості.

Був головним редактором газети «Житомирський вісник», працював у київських виданнях («Фінансова Україна», «День», «Всеукраїнські відомості»). З 1998 року — засновник і редактор всеукраїнської газети «Індустрія». З 1999 року обіймав посаду заступника генерального директора УНІАН. Заслужений журналіст України.

Член Національної спілки письменників України з 1992 року. Дебютував оповіданням у журналі «Вітчизна» (1983). Автор романів, повістей та збірок оповідань, серед яких «Дивні люди» (1989), «Сердите покоління» (1990), «Вечірні прогулянки на старому велосипеді» (1994), «Казки поліські» (1995), «Реалізми інших реальностей» (1998). Твори поєднують реалістичне зображення життя з елементами фантастики, сатири та гумору. Окремі твори перекладено кількома іноземними мовами.

Помер 27 березня 2011 року в Києві. Залишив по собі значний доробок у прозі та публіцистиці, а також пам’ять як про талановитого журналіста й активного громадського діяча.

Народився 5 червня 1937 року в селі Листвин Овруцького району Житомирської області. Після закінчення середньої школи в 1954 році вступив до Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка, який закінчив у 1959 році за спеціальністю «українська мова і література» та «німецька мова». Працював учителем у школах Житомирщини.

З 1962 року розпочав науково-педагогічну діяльність на кафедрі української мови Житомирського педагогічного інституту. У 1970 році захистив кандидатську дисертацію, у 1982 році — докторську. З 1973 по 2001 рік — завідувач кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка. У 2001 році заснував і очолив Північноукраїнський діалектологічний центр при кафедрі (нині носить його ім’я). Заслужений працівник освіти України (1991).

Дослідник діалектології та лінгвістичної географії Правобережного Полісся. Засновник поліської наукової діалектологічної школи. Автор фундаментальних праць, зокрема «Лексичний атлас Правобережного Полісся» (1994), «Поліська лексика народної медицини та лікувальної магії» (2001) та низки інших досліджень з лексики, семантики та лінгвогеографії регіону. Підготував багатьох учнів — кандидатів і докторів наук.

Помер 3 квітня 2001 року в Житомирі. У 2007 році на фасаді філологічного корпусу Житомирського державного університету встановлено меморіальну дошку.

Народився 4 листопада 1916 року в селі Андрієвичі Ємільчинського району Житомирської області в селянській родині.

Учасник Другої світової війни, нагороджений бойовими орденами. Закінчив історичний факультет Житомирського педагогічного інституту (1949). Працював учителем, завідувачем відділу культури і шкіл у редакції газети «Радянська Житомирщина», редактором обласного видавництва та завідувачем видавничого відділу Житомирського облполіграфвидаву.

Дебютував у 1930-х роках нарисами та віршами. Під псевдонімом Данило Окийченко активно друкував гуморески, фейлетони та прозу з 1951 року, зокрема вів сатиричну сторінку «Поліська терниця». Член Національної спілки письменників України з 1965 року.

Автор повістей та оповідань про сільське життя, воєнні події, освіту і виховання дітей. Найвідоміші твори — повість «Перші кроки Миколки Підберезного» (1960), збірки гуморесок «Од села до села» (1965), «Оленчине щастя» (1970), «Сталевий кубок» (1974). Перекладав п’єси для житомирських театрів.

Помер 13 лютого 2003 року в Житомирі.

Народився 4 грудня 1943 року в селі Миролюбівка (колишні Лозовики) Попільнянського району Житомирської області. Закінчив філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту. Після навчання присвятив себе журналістиці та працював у районних газетах Житомирщини, зокрема в Попільнянській «Перемозі», до виходу на пенсію.

У студентські роки виступив на захист української літератури (зокрема, проти переслідувань Олеся Гончара після виходу роману «Собор»), через що майже на два десятиліття був обмежений у публікаціях. Активно друкуватися почав знову після проголошення незалежності України.

Автор поетичних збірок «Калинова любов» (1972), «Шагренева трава» (1991), «Світло борозни» (2005), «Уведення до храму» (2008). Пише також твори для дітей («Співучий млин», «Перший сніжок»). У поезії переважають мотиви любові до рідної землі, краси поліського села, духовних витоків українського народу та гармонії з природою.

Член Національної спілки письменників України (з 2004) та Національної спілки журналістів України. Лауреат премії НСЖУ «Золоте перо» (2001), Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (2009) та обласної премії імені Михайла Клименка (2012).

Мешкає в смт Попільня Житомирської області.

Народився 4 квітня 1953 року в селі Половецьке Бердичівського району Житомирської області в сім’ї сільських трудівників. Закінчив філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту (1974). Після закінчення інституту працював учителем української мови та літератури, а з 1976 року — на журналістській роботі.

У 1979–1985 роках очолював Житомирське обласне літературне об’єднання. У 2007–2017 роках був головою Житомирської обласної організації Національної спілки письменників України. Член НСПУ з 1977 року. Активно займався видавничою справою, сприяв виходу книг багатьох місцевих авторів.

Автор понад двадцяти книжок поезії, прози, сатири та публіцистики. Серед основних поетичних видань — «Робота», «Право на дорогу», «Хлібні заповіти», «Роса та іній літ і зим», «Водоспадний злам», «Свідомість удосвіта», «Кроки вечірнього птаха». Писав також твори для дітей та історико-краєзнавчі книги. У творчості поєднує ліризм, філософську заглибленість, громадянський пафос і гумор.

Заслужений діяч мистецтв України (2016). Лауреат багатьох літературних премій, зокрема імені М. Шпака, В. Юхимовича, О. Олеся, І. Огієнка, Лесі Українки, С. Руданського, М. Слабошпицького та міжнародної премії імені І. Кошелівця. Нагороджений відзнакою Президента України «20 років незалежності України» та найвищою відзнакою Житомирської області «Честь і слава Житомирщини». Почесний громадянин Бердичівського району.

Мешкає в Бердичеві.

Народився 1922 року в селі Глибочиця Житомирського району.

Закінчив Житомирський інститут народної освіти (1941) та Житомирський педагогічний інститут. У роки Другої світової війни був першим секретарем Житомирського підпільного райкому комсомолу, брав активну участь у підпільній боротьбі на Житомирщині.

У повоєнні роки працював на комсомольській та педагогічній роботі. Обіймав посаду директора школи в селах Дивин Брусилівського району та Глибочиця Житомирського району, а також Житомирської загальноосвітньої школи № 1.

Автор публіцистичних праць, присвячених історії Житомирщини, подіям Другої світової війни та підпільному руху. Його діяльність була спрямована на збереження історичної пам’яті та патріотичне виховання молоді.

Працював у сфері освіти та громадської діяльності на Житомирщині.

Народився 24 січня 1875 року в селі Пекарі Смілянського району Чернігівської губернії (тепер Полтавська область). Закінчив духовну семінарію та Харківський університет. З 1912 року пов’язав своє життя з Житомирщиною.

Працював викладачем історії та географії в Коростишівській учительській семінарії, а з 1914 року — директором Житомирської вчительської семінарії. Очолював губернський відділ народної освіти, брав участь у реформуванні шкільної освіти на Волині, сприяв створенню єдиних трудових шкіл.

З 1930 року — завідувач кафедри економічної географії Житомирського інституту народної освіти. Автор перших українських підручників з географії та краєзнавства («Рідний край», «Початкова географія та елементи краєзнавства»), а також краєзнавчого посібника з географії Волинської округи. Проводив екскурсії та читав лекції з краєзнавства.

У 1938 році репресований і розстріляний. Реабілітований у 1957 році.

Народився 1 (13) жовтня 1880 року в Одесі в єврейській родині. У 1898 році завдяки житомирському чиновнику Костянтину Роше потрапив до 2-ї Житомирської чоловічої гімназії. У 1904 році працював у губернській газеті «Волинь», де опублікував свої перші літературні твори.

У 1905 році переїхав до Петербурга, де став одним із провідних авторів сатиричних журналів «Стрекоза» та «Сатирикон». Вже за кілька років здобув широку популярність як поет-сатирик. Автор збірок «Сатири» (1910), «Сатири і лірика» (1911) та багатьох інших.

Писав не лише сатиру, а й лірику, прозу та твори для дітей («Жива абетка», «Котяча санаторія», «Сонячний камінь»). У 1920 році емігрував до Франції, де продовжив літературну діяльність.

Помер 5 серпня 1932 року в Ла-Фав’єрі (Франція) від серцевого нападу. Похований на кладовищі в Лаванду.

Народився 1 березня 1858 року в містечку Липовець Київської губернії (нині Вінницька область).

Закінчив з срібною медаллю Першу житомирську гімназію, а в 1882 році — природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.

У 1904–1913 роках працював на Волині: спочатку інспектором, а згодом директором народних училищ Волинської губернії в Житомирі. Проводив геологічні дослідження регіону, вивчав Словечансько-Овруцький кряж, геологію Житомира та Полісся. Був активним членом Товариства дослідників Волині.

З 1913 року викладав у Київському університеті, де став професором географії. Один із організаторів Української Академії Наук (1918), дійсний член УАН та Білоруської АН. Автор понад 600 наукових праць, підручників і термінологічних словників. Засновник Інституту геологічних наук УАН.

Помер 3 червня 1930 року в Києві. Похований на Лук’янівському кладовищі.

Народився 16 червня 1894 року в Житомирі в родині відомого зубного лікаря.

Закінчив з золотою медаллю Першу житомирську гімназію, а в 1917 році — природниче відділення Київського університету Святого Володимира.

Після закінчення університету викладав у Києві, працював у лабораторії під керівництвом академіка Володимира Вернадського. У 1920-х роках викладав у Житомирському інституті народної освіти. З 1929 року — професор Томського університету, пізніше — Ташкентського університету.

З 1944 року і до кінця життя — завідувач кафедри фізичної хімії Казахського державного університету в Алма-Аті. У 1962 році обраний академіком Академії наук Казахської РСР. Заслужений діяч науки Казахської РСР.

У 1938 році вперше у світі сформулював узагальнену теорію кислот і основ (теорія Усановича), яка стала важливою віхою у розвитку фізичної хімії. Автор понад 250 наукових праць з теорії розчинів, електропровідності та хімічної взаємодії.

Помер 15 червня 1981 року в Алма-Аті. Похований на Центральному кладовищі Алмати.

Народився 7 (19) січня 1884 року в містечку Чуднів Житомирського повіту Волинської губернії в родині поштового службовця.

Закінчив Житомирську реальну гімназію, а в 1907 році — Київський політехнічний інститут за спеціальністю металургія.

У 1917–1919 роках активно брав участь у державотворенні УНР: був членом Центральної Ради, генеральним секретарем (міністром) торгівлі і промисловості в уряді В. Голубовича, а згодом — міністром народного господарства в урядах Директорії. У 1920–1921 роках очолював Раду Республіки в Тарнові.

З 1922 року жив у Польщі. Став професором і завідувачем кафедри металографії та металургії в Гірничо-металургійній академії в Кракові. Автор фундаментальних праць з металознавства, термічної обробки сталей та легування. Член-кореспондент Польської академії технічних наук (1933), член багатьох міжнародних наукових товариств.

У 1945 році заарештований радянськими органами в Польщі, засуджений і вивезений до табору в Комі АРСР. Помер 2 вересня 1952 року в таборі Абезь. Реабілітований у 1993 році. У Чуднові та Житомирі його ім’ям названо вулицю.

Народився 23 грудня 1862 року в селі Батьків Кременецького повіту Волинської губернії (нині Радивилівський район Рівненської області) у сім’ї священика. Закінчив Волинську духовну семінарію та Київську духовну академію.

Деякий час викладав у Житомирському єпархіальному училищі та першій чоловічій гімназії. З 1893 року завідував єпархіальним давньосховищем, а з 1903 року — історичним відділом Волинського науково-дослідного музею. Був одним із засновників Товариства дослідників Волині та Волинського церковно-єпархіального товариства.

Упродовж 1919–1920 років очолював губернський відділ охорони пам’яток старовини та мистецтв. У радянський період викладав у Волинському інституті народної освіти та інших закладах Житомира. Автор праць з історії Волині, археографії та церковної історії.

Помер 28 листопада 1931 року в Житомирі. Похований на Смолянському кладовищі.

Народився 3 травня 1861 року в Житомирі в єврейській родині.

Навчався в Житомирській чоловічій гімназії, а згодом на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету та юридичному факультеті Новоросійського університету в Одесі.

У 1886 році заарештований за участь у революційних гуртках «Народної волі» і засланий на Сахалін (1889–1897). Під час заслання розпочав етнографічні дослідження нівхів (гиляків), айнів та інших корінних народів Далекого Сходу. Вивчав їхній суспільний устрій, релігійні вірування, звичайне право та мову. Відкрив класифікаторську систему спорідненості та пережитки групового шлюбу.

Після повернення з заслання працював старшим етнографом у Музеї антропології та етнографії (Кунсткамера) в Петербурзі. З 1918 року — професор Петроградського університету. У 1924 році обраний членом-кореспондентом АН СРСР. Автор фундаментальних праць з етнографії народів Сахаліну та Приамур’я.

Помер 14 серпня 1927 року в Дудергофі поблизу Ленінграда. Похований на Преображенському єврейському кладовищі в Санкт-Петербурзі.