Кафедру професійно-педагогічної, спеціальної освіти, андрагогіки та управління Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка було створено у 1929 році на базі циклової комісії соціально-економічних дисциплін. З 1944 року вона називалась кафедрою педагогіки і психології, а з 1983 року — педагогіки. Її засновником і першим завідувачем був І. І. Афанасьєв, викладач педагогіки та відповідальний працівник губнаросвіти. Він з повним правом може називатися ветераном нашого університету, оскільки розпочав свою педагогічну діяльність ще у важкі роки громадянської війни і брав активну участь у громадсько-політичному житті Житомирського педінституту до 1954 року. Саме він з 1928 року обіймав посаду першого декана молодшого факультету інституту, який готував вчителів початкової школи (створено на базі Житомирського педагогічного технікуму), а в 1929-1230 н.р. одним із перших його було переведено на посаду професора, як одного із найдосвідченіших викладачів і науковців.

До ІІ світової війни кафедра проводила значну роботу щодо ліквідації неписьменності серед населення, зокрема організувала шефство над 130-м Богунським і 131-м Таращанським полками, якими у 20-х роках командували герої громадянської війни Іван Дубовий та Ілля Гаркавий. Викладачі виступали з лекціями, студенти допомагали командуванню ліквідувати неписьменність серед червоноармійців. Доброю традицією стало спільне проведення першотравневих свят в інституті або безпосередньо у військових частинах. У свою чергу командування полків і червоноармійці допомагали інституту в роботі фізкультурних гуртків, керували військовою підготовкою, студенти проходили табірні збори і стажування у Богунському і Таращанському полках.

У другій половині 30-х років і в передвоєнні роки майже весь адміністративно-викладацький колектив інституту складався з молоді, здебільшого із випускників. Так на кафедрі педагогіки почали працювати випускники нашого інституту Н. І. Михайлова. Є. А. Соколовський, О. О. Масіч та інші, які значно активізували навчальну та наукову роботу. По це яскраво свідчать матеріали звітної наукової конференції 1940 року, де схвальну оцінку одержала доповідь Н. І. Михайлової «Індивідуальний підхід у вихованні свідомої дисципліни». Очолював кафедру педагогіки у ці роки професор С. М. Смолінський, якого наприкінці 30-х років після звільнення Західної України від панської Польщі було відкомандировано на посаду завідуючого кафедрою Львівського педінституту. У повоєнний час професор С. М. Смолінський працював ректором цього навчального закладу.

Кафедру ж педагогіки Житомирського педінституту в останні передвоєнні роки очолював О. О. Масіч.

Новий, перший після звільнення від окупантів, навчальний рік інститут розпочав у складі 9 кафедр, які об’єднували 31 викладача, багато з яких повернулися до рідного навчального закладу з фронтових частин, партизанських загонів, з евакуації. Серед них була і Н. І. Михайлова, яка у 1947 році очолила кафедру педагогіки.

Як і в попередні роки кафедра педагогіки залишалася центром фахового гартування майбутніх педагогів. 50-60-ті роки знаменувалися посиленням ролі кафедри педагогіки у діяльності Житомирського педагогічного інституту, яка озброювала студентство теорією і навичками педагогічної майстерності, прищеплювала любов до обраної професії, узагальнювала багатющий досвід майстрів педагогічної справи. У цей період вже понад 15 років кафедру очолював кандидат педагогічних наук доцент Сергій Лукич Близнюк (1918-1984).

Кандидат педагогічних наук, доцент Сергій Лукич Близнюк народився 19 жовтня 1918 року у селі Борисівка Ярунського району Житомирської області.

У 1938 р. закінчив Житомирський учительський інститут і отримав спеціальність вчителя природознавства і географії. З 1938 р. до початку Великої Вітчизняної війни працював у Житомирському вчительському інституті завідуючим кабінетом географії та геології.

З 1941 по 1947 рік служив у лавах Радянської армії. Під час Великої Вітчизняної війни брав участь у боях на Південно-Західному Донському, Центральному, першому та другому Білоруських фронтах. Він звільняв від фашистських загарбників Білорусь, Польщу, Німеччину. Був сім разів поранений і двічі контужений; нагороджений за участь у боях орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни.

Після демобілізації продовжував навчання у Київському педагогічному інституті ім. М. Горького, який закінчив у 1949 році. В цьому ж році Сергій Лукич вступив до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті педагогіки. У 1952 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Поєднання теорії з практикою в освітній підготовці учнів».

З 1953 року працював старшим викладачем, а пізніше й завідувачем кафедри педагогіки і психології у Житомирському державному педагогічному інституті. Викладав курси педагогіки, вів семінарські заняття, керував педагогічною практикою, проводив науково-дослідну роботу в галузі педагогіки та методики трудового виховання. Має низку друкованих праць у провідних педагогічних журналах, методичні розробки, зокрема, «Роль оцінки у вдосконаленні знань, умінь і навичок учнів». С. Л. Близнюк — відмінник народної освіти СРСР та України.

Доцент С. Л. Близнюк брав активну участь у громадському житті міста Житомира та Житомирської області, був головою педагогічної секції товариства «Знання», постійно працював куратором студентських груп, проводив пропаганду педагогічних знань серед населення, вів значну виховну роботу серед студентів.

Колектив кафедри, очолюваної С. Л. Близнюком, складався з фахівців, які мали багаторічний досвід роботи в школі і вищих навчальних закладах — кандидати педагогічних наук, доценти Н. І. Михайлова, В. Х. Харкевич, А.В. Іванченко, старші викладачі К. І. Шендер, І. Т. Ярош, В. І. Зарудяна. Кафедра залучала до читання окремих тем курсу досвідчених педагогів, майстрів шкільної справи, підтримувала тісні зв’язки з школами області, була пристрасним пропагандистом педагогічної справи. Багато сил докладали викладачі проведенню педагогічної практики в школах, піонерських таборах тощо. Почастішали виїзні засідання кафедри у школах області, які стали системою.

Одночасно кафедрою здійснювалася і досить значна наукова робота. Так, низку публікацій С. Л. Близнюка, Н. І. Михайлової, К. І. Шендер, В. Х. Харкевича було надруковано в союзних та республіканських виданнях. На початку 70-тих років кафедру зміцнено працівниками з науковими ступенями і вченими званнями. Так, викладацький склад поповнили доценти Л. І. Кобзар, В. Л. Сенчило, в.о. доцент — П. А. Ярмоленко. Завідувачем кафедри обрано доцента Івана Федоровича Роздобудька (1923-1993).

І. Ф. Роздобудько народився 17 січня 1923 року у селі Мазинки Переяслав-Хмельницького району Київської області у сім’ї селянина. З 1931 року навчався у Мазинській неповній середній школі. Після закінчення 7 класу вступив до Переяслав-Хмельницького педагогічного училища, закінчити яке не дозволила друга світова війна. Під час тимчасової окупації І.Ф. Роздобудько перебував на окупованій території. Відразу після визволення України у 1943 році вступив до лав Радянської Армії і у складі спочатку 2-го, а потім 3-го українських фронтів пройшов солдатський шлях до Будапешта. Нагороджений орденом «Отечественной войны», медалями «За взятие Будапешта», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне». Після демобілізації Іван Федорович повернувся до навчання і у 1948 році закінчив педагогічне училище. Деякий час перебував на комсомольській роботі, а у 1949 році вступив на педагогічний факультет Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького, який у 1953 році закінчив з відзнакою.

Педагогічну діяльність І. Ф. Роздобудько розпочав у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, спочатку на посаді асистента кафедри педагогіки і психології, а згодом і завідувача цієї кафедри. У 1963 році він вступив до річної аспірантури при АПН СРСР і у 1964 році успішно захистив кандидатську дисертацію на тему: «Політехнічний принцип трудового навчання у шкільних майстернях». Працюючи на посаді доцента кафедри педагогіки і психології Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, Іван Федорович викладав курси «Педагогіка» й «Історія педагогіки», активно займався суспільно-політичною та науковою роботою. Все це допомогло йому здобути перемогу у конкурсі на заміщення посади завідувача кафедри педагогіки і психології Житомирського державного педагогічного інституту ім. І. Я. Франка. З 1970 року і до кінця свого життя І. Ф. Роздобудько працював у нашому вищому навчальному закладі (завідувач кафедри педагогіки і психології, декан філологічного факультету, останні роки — доцент кафедри педагогіки). До останніх днів свого життя Іван Федорович залишався енергійним, доброзичливим наставником молоді, сповненим творчої наснаги науковцем і спрямованим на майбутнє педагогом. За успішну роботу у підготовці педагогічних кадрів І. Ф. Роздобудько був нагороджений знаком «Відмінник народної освіти», медалями «За доблестный труд», «Ветеран труда».

Серед наукових інтересів І. Ф. Роздобудька можна виділити такі: трудове і політехнічне виховання школярів; історія педагогічної наукової думки; професійна психолого-педагогічна підготовка майбутнього вчителя. За роки наукової і викладацької діяльності Іваном Федоровичем видано 72 друковані праці, серед яких брошури, статті у наукових виданнях, методичні рекомендації для викладачів і студентів.

Початок 70-тих років в історії кафедри педагогіки позначився як період великої і копіткої роботи щодо ґрунтовної підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, значне місце в якій посідало питання зв’язку зі школами і органами народної освіти. У практиці ці контакти набули різноманітних форм: поглиблена підготовка вчителів на місячних курсах при інституті; виїзди кафедри в школи для спільних засідань з педагогічними радами шкіл і предметних комісій; виступи, доповіді, лекції, наукові повідомлення викладачів в постійно діючих семінарах учителів, класних керівників, директорів, завучів та організаторів виховної роботи шкіл; залучення вчителів до розробки науково-методичної тематики кафедри; до участі в науково-практичних конференціях викладачів; вивчення, узагальнення і популяризація передового досвіду вчителів; постійно діючий університет педагогічних знань та інші.

У 1971 році колектив кафедри педагогіки і психології поповнився викладачами Бердичівського учительського інституту, який у зв’язку із реорганізацією було переведено до Житомира. Саме з цього часу на посаді доцента кафедри починає працювати Попов Борис Олексійович (1920-1985).

Б. О. Попов народився 5 квітня 1920 року у селі Баговиці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області у сім’ї селянина. Незважаючи на те, що у селі не було повної середньої школи, прагнення до знань у юного Бориса було настільки сильним, що після закінчення у 1935 році семирічки він продовжує навчання у середній школі № 2 Кам’янець-Подільського. Відразу по закінченні загальноосвітньої школи Б.О. Попов вступає до Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького на педагогічний факультет. Але закінчити його не дозволила Велика Вітчизняна війна, яка внесла свої корективи у плани юнака. Евакуювавшись разом з інститутом у місто Наманган (Узбекистан), Борис Олексійович, студент третього курсу, працює у Янги-Абадській семирічній школі вчителем російської мови. Проте, намагаючись зробити якнайбільший внесок у Перемогу, він іде працювати слюсарем на карборундовий завод у Ташкенті, а у 1943 році домагається відправки на фронт. Закінчив війну у 1945 році, пройшовши нелегкий солдатський шлях, який був відмічений урядовими нагородами, зокрема медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне». І знову повертається до навчання. У 1946 році Борис Олексійович закінчує Київський державний педагогічний інститут імені М. Горького і починає самостійну педагогічну діяльність у Бердичівському учительському інституті, викладаючи педагогіку і історію педагогіки. Почавши з посади асистента кафедри педагогіки і психології, він з 1964 року завідувач цієї кафедри. У тому ж році Б. О. Попов успішно захищає кандидатську дисертацію на тему: "Трудове виховання у загальноосвітній школі України в перші роки перебудови системи народної освіти (1956-1961 рр.). Історія розвитку педагогічної наукової думки України та проблеми трудового виховання молоді на довгі роки стає сферою наукових інтересів Бориса Олексійовича.

З 1971 року, у зв’язку з реорганізацією Бердичівського учительського інституту і його переїздом до Житомира, Б. О. Попов працює на посаді доцента кафедри педагогіки і психології Житомирського державного педагогічного інституту ім. І. Я. Франка. За довгі роки викладацької і наукової діяльності Борис Олексійович видав значну кількість наукових і методичних робіт. Однією з найзначніших його праць можна вважати монографічне дослідження з історії педагогіки на тему: «Діяльність В. І. Леніна у розвитку народної освіти (1917-1924 рр.). Великого значення надавав Б. О. Попов проблемі професійної підготовки майбутнього вчителя, якій присвячений ряд його робіт, зокрема «Програма з педагогіки (для факультетів підготовки вчителів I-IV класів)», «Про педагогічну практику майбутніх учителів I-IV класів.

Б. О. Попов був і талановитим керівником молоді, за що у 1981 році нагороджений Почесною грамотою Міністерства Освіти СРСР «За успіхи у керівництві науково-дослідною роботою студентів». Його лекції з історії педагогіки запам’ятовувались своєю яскравістю, образністю, глибиною і неприхованою закоханістю у свій предмет. Негучний голос викладача переносив студентів у минулі часи і вони ніби бачили золоті маківки стародавнього Києва, міцну постать Володимира Мономаха, чули проникливий голос Яна Коменського, дивилися у мудрі очі Януша Корчака. Це викликало у студентів стійкий інтерес до предмету і потребу ще і ще звертатися до досвіду попередніх поколінь. За свою натхнену працю Борис Олексійович був відмічений знаком «Відмінник народної освіти» МО УРСР у 1964 році та Грамотами Міністерства Освіти УРСР (1962, 1970).

Упродовж 70-тих років викладачі кафедри педагогіки спрямовували свою науково-дослідну роботу на розв’язування актуальних проблем навчального і виховного процесу в школі і ВНЗ, досліджували питання удосконалення навчального процесу школи, активізації пізнавальної діяльності учнів на уроках праці, зв’язку навчання з вихованням, патріотичного виховання учнівської молоді, психологічних основ її навчання, науково-атеїстичного виховання, впливу соціального середовища на формування особистості школяра, формування моральних ідеалів учнів. З цих напрямів викладачі кафедри опублікували 72 роботи загальним обсягом 66 друкованих аркушів. Серед них методичний посібник для вчителів доцента І. Ф. Роздобудька «Використання кіно на уроках праці», методичний посібник для студентів-заочників доцента П. С. Горностая «Методичні вказівки до вивчення курсу загальної психології студентами заочної форми навчання», а також монографії доцента А. В. Іванченка «Методика науково-атеїстичного виховання в школі», «Науково-атеїстичне виховання учнів у навчально-виховній роботі профтехучилища» та посібник для школи «Значення атеїстичної роботи в комуністичному вихованні».

Іванченко Анатолій Васильович народився 20 серпня 1928 року в с. Соловіївка Брусилівського району Житомирської області в селянській сім’ї. Дитинство педагога припало на важкі часи колективізації, коли його, ще зовсім маленького хлопчика, було вислано разом з батьками до Північного Казахстану через небажання сім’ї Іванченків вступати до колгоспу. В середині 30-х рр. мати — Євдокія Яківна, повернулась з хворим сином додому, спасаючи його життя від голоду, епідемій та поневірянь на чужині. Однак і вдома жилося нелегко, що не заважало малому Анатолію добре вчитися в школі. Тяжким випробуванням у роки його юності стала Велика Вітчизняна війна, яку разом з матір’ю довелося пережити в умовах окупації України німецькими загарбниками. Вже після звільнення України хлопець закінчив у своєму селі майже на відмінно середню школу. Йому завжди подобалося здобувати нові знання, знайомитись з новими реаліями, що відображали досі незнайомі особливості світобудови.

З 1948 по 1953 рр. Анатолій Васильович служив у армії у Прикарпатському військовому окрузі. Цей період став для юнака часом не тільки громадянського, але й професійного становлення, оскільки одночасно зі здобуттям військового вишколу він навчався на заочному відділі Чернігівського університету. У 1954 р. А. В. Іванченко отримав диплом історика і почав педагогічну діяльність у якості вчителя семирічної школи с. Підпечари на Івано-Франківщині. Саме тут він познайомився зі своєю колегою, вчителькою російської мови і літератури Рогозінською Іриною Антонівною, яка стала для нього вірною дружиною на все життя.

Професійна кар’єра молодого педагога розвивалась достатньо успішно: вже через півроку після початку вчителювання його призначили завучем, а через два роки — директором семирічної школи. З 1957 р. Анатолій Васильович завідував кабінетом історії і географії обласного Інституту удосконалення вчителів у м. Станіслав.

Вже в ті часи Анатолій Васильович відрізнявся не тільки високим рівнем фахової підготовки, але й організаційними здібностями, цілеспрямованістю, самодисципліною, здатністю до постійного самовдосконалення. Ці якості були характерними для нього протягом усього життя та у визначальній мірі зумовили неперервне професійне та творче зростання.

З початку 60-х рр. молодий вчитель почав свої науково-педагогічні пошуки у галузях методики викладання історії та теорії виховання. Науково-популярні та наукові статті Анатолія Васильовича того часу були присвячені актуальним проблемам активізації навчальної діяльності учнів, розвитку допитливості та критичного мислення школярів у пізнанні оточуючого світу. У ці роки А. В. Іванченко навчався у заочній аспірантурі Академії педагогічних наук СРСР у м. Москва, що допомогло йому систематизувати свій науковий доробок та успішно захистити у 1964 р. кандидатську дисертацію, присвячену атеїстичному вихованню учнів у процесі вивчення історії.

Робота у вищій педагогічній школі почалася у 1964 р. з посади старшого викладача кафедри педагогіки і психології Горлівського інституту іноземних мов. Саме тут, у шахтарському краї, Анатолій Васильович вперше почав викладати майбутнім учителям курс педагогіки. Ця діяльність, що стала для нього основною на всі наступні роки життя, вимагала постійного осмислення передового педагогічного досліду, творчого опрацювання здобутків педагогічної теорії, власних інноваційних пошуків. Всі ці завдання були незаперечними пріоритетами професійної діяльності педагога.

У 1968 році доля привела Анатолія Васильовича, тоді ще кандидата педагогічних наук, доцента, на кафедру педагогіки Житомирського педагогічного інституту імені І. Я. Франка. Саме працюючи тут він сформувався як зрілий науковець, знаний у країні фахівець у таких галузях педагогічної науки, як методика викладання суспільствознавства, теорія виховання, теорія і методика педагогічної освіти, історія педагогіки. У численних публікаціях того часу науковець висловлював своє ставлення до актуальних проблем виховання учнівської молоді, професійного становлення майбутніх учителів, проблем сімейної педагогіки, педагогічних ідей видатних вітчизняних громадських та політичних діячів. Найбільш вагоме монографічне дослідження А. В. Іванченка того часу, що стосувалося проблем атеїстичного виховання школярів, було перекладено чеською мовою та опубліковано у Чехословаччині у 1978 р.

Усвідомлення необхідності постійного самовдосконалення та професійного росту зумовило початок серйозної системної роботи над докторським дослідженням, яке стосувалось проблем формування наукового світогляду старшокласників у процесі вивчення суспільних наук.

У 1977-1985 рр. А. В. Іванченко працював проректором з наукової роботи Сумського державного педагогічного інституту імені А. С. Макаренка. Роки роботи в цьому навчальному закладі стали періодом завершення та успішного захисту докторської дисертації (1981 р.), отримання вченого звання професора кафедри педагогіки і психології (1982 р.), реалізації великих творчих задумів, формування власної наукової школи. Під керівництвом Анатолія Васильовича у Сумському педагогічному інституті було проведено цілий ряд представницьких всесоюзних та всеукраїнських науково-практичних конференцій, активізувалися дослідження у багатьох галузях науки, значно зросла матеріально-технічна база закладу.

У 1985 році доктор педагогічних наук, професор Іванченко повернувся на рідну Житомирщину, у близький його духу педагогічний інститут (згодом Житомирський державний університет), на рідну кафедру педагогіки. До останнього дня свого життя він працював професором кафедри, був мудрим наставником студентської та аспірантської молоді, членом спеціалізованої вченої ради університету, на засіданнях якої захистили дисертації чимало його аспірантів. В останні роки свого життя професор Іванченко активно співпрацював з Житомирським економіко-гуманітарним інститутом університету «Україна», в якому завідував кафедрою соціальної педагогіки.

А. В. Іванченко є автором понад 200 наукових та науково-публіцистичних праць, присвячених проблемам соціальної педагогіки, методики викладання суспільних дисциплін, теорії виховання, історії педагогіки. Його учні працюють у багатьох ВНЗ України та зарубіжжя, у державних установах та громадських організаціях, реалізуючи творчі задуми та ідеї свого наставника.

У 1978 році за конкурсом було обрано на посаду старшого викладача кафедри педагогіки і психології депутата Верховної Ради УРСР, кандидата педагогічних наук Галину Феодосіївну Гринченко.

Кандидат педагогічних наук, доцент Г. Ф. Грінченко народилася 8 лютого 1930 року в с. Миньківці Сквирського району Київської області в сім’ї сільського вчителя. Після закінчення в 1946 р. Миролюбівської семирічної школи продовжила навчання в Бердичівському педагогічному училищі, по закінченні якого одержала диплом з відзнакою. У 1950-1952 рр. викладала математику в 5-7 класах у школах сіл Вовча Слобода та Бігунь Словечанського (нині Овруцького) району Житомирської області. У 1952-1956 рр. навчалася в Житомирському педагогічному інституті ім. І. Франка на фізико-математичному факультеті. Після закінчення педінституту працювала за спеціальністю в школах Попільнянського району Житомирської області.

Досвідчений педагог наполегливо працювала над удосконаленням навчально-виховного процесу в школі, вміло застосовувала па практиці досягнення педагогічної науки, постійно підвищувала свій фаховий рівень. Брала активну участь у громадському житті. Тривалий час здійснювала керівництво теоретичним семінаром працівників залізничної станції Попільня, за що неодноразово була нагороджена грамотами обласного та районного керівництва.

З 1970 р. вона — постійний науковий кореспондент відділу історії педагогіки науково-дослідного інституту педагогіки України. З 1975 по 1980 р. — депутат Верховної Ради України від Попільнянського виборчого округу.

У 1977 р. Галина Феодосіївна Грінчєнко захистила кандидатську дисертацію в науково-дослідному інституті педагогіки на тему «Проблеми професійної майстерності вчителя в історії радянської педагогіки», після чого розпочинає свою вузівську педагогічну діяльність на посаді старшого викладача кафедри педагогіки та психології Житомирського педінституту, а з 1979 р. по 1988 р. завідує кафедрою педагогіки та методики початкового навчання. З 1988 р. вона — доцент цієї ж кафедри.

За сумлінне ставлення до своїх обов’язків, активну участь у громадському житті інституту та керівництві студентського науковою роботою неодноразово була нагороджена грамотами, занесена на Дошку пошани. У 1987 р. Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР нагородило її дипломом як наукового керівника — переможця республіканського конкурсу студентських наукових робіт.

Уряд високо оцінив науково-педагогічну та громадську діяльність, у 1970 р. Галина Феодосіївна нагороджена медаллю «За доблесну працю. На відзначення 100-річчя від дня народження В. І. Леніна», у 1971 р. — орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1975 р. одержала значок «Відмінник народної освіти». У 1985 р. нагороджена медаллю «Ветеран праці».

За час своєї науково-педагогічної діяльності Г. Ф. Грінченко підготувала і опублікувала понад 55 наукових праць.

У 1978 році викладачі кафедри взяли участь разом із обласним відділом народної освіти та інститутом удосконалення кваліфікації вчителів у підготовці і проведенні науково-практичної конференції на тему «Шляхи вдосконалення навчально-виховного процесу в школі і підвищення якості знань учнів». На ній з доповідями виступили 20 викладачів інституту і 49 вчителів області.

У жовтні того ж року на базі кафедри педагогіки було проведено республіканську нараду-семінар завідуючих кафедрами педагогіки і психології педінститутів України з питань поліпшення психолого-педагогічної підготовки студентів. З доповідями виступили 8 докторів наук. Учасниками наради на результатами обговорення були розроблені і прийняті відповідні рекомендації.

У період 1975 — 1983 рр. кафедрою педагогіки і психології завідував Кобзар Леонід Іванович.

Кандидат психологічних наук, доцент Леонід Іванович Кобзар народився 6 квітня 1928 р. в селі Манжелія нині Глобинського району на Полтавщині. Ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, інвалід війни І групи. За бойові заслуги має 10 урядових нагород.

У 1954 році закінчив Київський державний педагогічний інститут імені М. Горького (спеціальність «Педагогіка і психологія»), у 1963 р. — аспірантуру при НДІ психології імені Г.С. Костюка АПН України (спеціальність «Психологія»).

У Житомирському педуніверситеті працював з вересня 1971 р. Був деканом факультету іноземних мов (1972 — 1975 рр.), завідував кафедрою педагогіки і психології (1975 — 1983 рр.). Відмінник народної освіти. Нагороджений медалями А. С. Макаренка та «Ветеран праці». Має 3 подяки Міністерства освіти України.

Леонід Іванович — активний учасник художньої самодіяльності, нагороджений медалями й дипломами лауреата багатьох конкурсів та фестивалів народної творчості.

Доцент Л. І. Кобзар плідно займався науковою роботою. Основні напрямки наукових досліджень: психологія сільськогосподарського дослідництва учнів; проблеми психолого-педагогічної підготовки та діяльності вчителя, зокрема, його психологічної готовності до педагогічної праці та комунікативної компетентності. Л.І. Кобзар має понад 130 наукових публікацій, із них понад 30 методичних розробок, біля 40 статей у журналах та науково-методичних збірниках.

Своїми успіхами в науці йому завдячують чимало знаних і молодих вчених. За спогадами колег Леонід Іванович був гарним організатором, керівником, який багато часу і життя приділяв молодим викладачам. Саме тоді після закінчення навчання в аспірантурі в колектив кафедри влилася ціла плеяда молодих викладачів. Серед них Чемоданов, В. Є. Литньов, М. М. Заброцький та багато інших. Леонід Іванович всю молодь взяв під свою опіку і вчив працювати, починаючи від того, як готуватися до занять із студентам і закінчуючи проведенням організаційної роботи на кафедрі.

Період 1980-1989 рр. невід’ємно пов’язаний з роботою на кафедра педагогіки доцента кафедри педагогіки і професора кафедри психології Михайла Михайловича Заброцького, який сьогодні очолює кафедру психології Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. У 1980 році, закінчивши аспірантуру в Науково-дослідному інституті педагогіки за направленням Міністерства освіти на запрошення ректора, Горностая Петра Сидоровича, приїхав працювати на кафедру, на той час, педагогіки і психології у Житомирскому педагогічному інституті. Спочатку працював асистентом, потім — старшим викладачем. А пізніше, у 1983 р., коли кафедра була розділена на кафедру педагогіки і кафедру психології, — був призначений завідувачем кафедри педагогіки. Таким чином, був першим завідувачем кафедри педагогіки у чистому вигляді.

Кандидат педагогічних наук, доцент, професор Міжрегіональної академії управління персоналом Міжнародної кадрової академії Михайло Михайлович Заброцький народився 10 червня 1952 року в селі Буда Житомирського району Житомирської області у сім’ї вчителів. У 1974 році закінчив із відзнакою фізико-математичний факультет Житомирського державного педагогічного інституту ім. І. Франка, у 1980 році — стаціонарно аспірантуру Науково-дослідного інституту педагогіки Міністерства освіти УРСР.

З 1980 року працював у Житомирському державному педагогічному інституті спочатку викладачем, а потім завідувачем кафедри педагогіки. У 1989 році перейшов на роботу у Житомирський обласний інститут удосконалення вчителів (тепер Інститут післядипломної педагогічної освіти), де і працює завідувачем кафедри педагогіки і психології. Паралельно продовжує професійне спілкування із студентами Житомирського державного університету, Житомирського інституту підприємництва та сучасних технологій, Міжрегіональної академії управління персоналом.

У 1982 році М. М. Заброцький захистив кандидатську дисертацію, в 1986 р. йому присвоєно вчене звання доцента, а в 1997 році — професора Міжрегіональної академії управління персоналом Міжнародної кадрової академії.

Коло наукових інтересів — педагогічна та вікова психологія, психологія неперервної освіти педагогічних та керівних кадрів, екологічна психологія, психологія менеджменту, політична психологія, психологія самоактуалізації особистості. З названої проблематики має 136 наукових та навчально-методичних публікацій, з них 20 монографій та посібників.

Учений-педагог постійно керував або брав участь у розробці науково-технічних програм на замовлення підприємств м. Житомира, у виконанні державної програми «Діти Чорнобиля» (у частині «Підвищення кваліфікації вчителів зони радіоекологічного контролю»), у розробці цільової комплексної науково-дослідної програми Міністерства освіти України «Діагностика готовності випускників педвузів до педагогічної діяльності». Водночас він керує науковою роботою пошукувачів та аспірантів.

Під керівництвом М. М. Заброцького працівники кафедри започатковували ряд нових ідей, які пов’язані з підготовкою студентів до роботи в школі. Починали вводити нові курси: методика виховної роботи; підготовка студентів до роботи у літніх оздоровчих піонерських таборах; вводився курс педагогічної майстерності. Обґрунтовувалася нова концепція роботи кафедри, згідно якої вчителю потрібна не стільки система теоретичних знань з педагогіки, психології, філософії, а інтегрування цих знань в когнітивну основу прийняття педагогічних рішень. В кожній конкретній ситуації, в яку потрапляє вчитель у своїй роботі, він повинен побачити педагогічну задачу і знайти її педагогічне розв’язання. Методика розв’язання задачі здійснюється на основі «згущення» знань. Це відбувається не тільки шляхом повідомлення теоретичних знань, а шляхом формування навичок розв’язування педагогічної задачі.

Після вирішення задачі на інтелектуальному рівні, її потрібно втілити в практичний матеріал. А матеріал в педагогічній діяльності — це практична взаємодія, спілкування вчителя з іншими людьми. Вирішити ці проблеми не можна повністю ні в лекційних формах, ні на практичних і семінарських заняттях. Тоді колективом кафедри педагогіки були започатковані система тренінгів, розроблялися ділові ігри тощо. Тісно співпрацювали з Полтавським педагогічним інститутом, яким тоді керував Іван Андрійович Зязюн.

Вперше в організації навчального процесу запроваджувалася підготовка студентів до здійснення виховної роботи в оздоровчих таборах. Тих студентів, які в подальшому мали працювати в піонерських таборах, збирали в одному з таких таборів протягом 3-5 днів. За цей період вони повинні були практично пройти все те, що пізніше мали б проводити з учнями протягом місяця. Така форма навчання давала можливість здійснювати підготовку до практичної роботи. Допомагали студентам в цьому Левківський Михайло Васильович, Заброцький Михайло Михайлович, Литньов Володимир Євгенович,.

Володимир Євгенович Литньов народився 23 січня 1951 року в м. Кременець Тернопільської області. Батько — Євген Якович Литньов — фронтовик, після війни отримав дві вищі освіти і викладав бухгалтерський облік в Кременецькому педінституті та місцевій бухгалтерській школі. Мама, Віра Євгенівна, 35років пропрацювала директором загальноосвітньої школи і викладала російську мову і літературу. Саме їм Володимир Євгенович завдячує усіма своїми освітніми досягненнями. Вони та бабуся стали на все життя зразком педагогічної мудрості.

Загальноосвітню школу Володимир Литньов закінчив із золотою медаллю. Одночасно закінчив з відзнакою музичну школу. Співав, танцював, малював, захоплювався зимовими видами спорту, а також технічним моделюванням. Неодноразово вигравав обласні олімпіади з фізики, брав участь у республіканській олімпіаді 1967 року.

Вишу освіту здобув у Тернопільському педагогічному інституті, фізико-математичний факультет якого закінчив з відзнакою. У роки навчання під час літніх канікул постійно працював музичним керівником, вихователем, старшим вожатим в дитячому таборі «Хвиля» смт. Приморське Запорізької області у складі студентського педагогічного загону, за що був нагороджений урядовою медаллю «За доблестний труд». 1971 року був делегатом від українського студентства на Першому всесоюзному зльоті студентів (м. Москва).

За державним розподілом після закінчення вузу працював вихователем і вчителем математики в Кременецькій школі-інтернаті для дітей-сиріт. Вигравши республіканський конкурс на право роботи у провідних таборах для дітей МДЦ «Артек» і ВДЦ «Молода гвардія», з травня 1974 до травня 1978 року пройшов шлях від вожатого загону, старшого вожатого до начальника дружини «Зоряна» табору ЦК ЛКСМ України «Молода гвардія» (м. Одеса). Періодично працював на змінах та семінарах у всесоюзних таборах «Артек» (Крим) і «Орленок» (Кавказ), міжнародному таборі імені X. Ботева (Болгарія). За роботу з дітьми неодноразово нагороджений знаками і грамотами союзного і республіканського рівнів.

1977 року служив у лавах Збройних сил, отримав військове звання старший лейтенант.

З травня 1978 року розпочав роботу вчителем фізики Житомирської ЗОШ № 23, а з вересня 1981 року — викладачем кафедри педагогіки і психології Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка. За час роботи обіймав посади: старшого викладача, доцента, завідувача кафедрами педагогіки, теорії і методики виховання, інноваційних технологій освіти і виховання; декана факультетів іноземних мов, підготовки вчителів початкових класів, педагогічного. Нині обіймає посаду директора навчально-наукового інституту педагогіки Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Результатом наукової роботи став захист дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата педагогічних наук (м. Москва), атестат доцента кафедри педагогіки та 83 публікації.

Володимир Євгенович — відмінник освіти України, нагороджений грамотами Міністерства освіти і науки України, Академії педагогічних наук України.

У період завідування кафедрою М. М. Заброцьким активно проводилася наукова робота, яка здійснювалась в тісному співробітництві з кафедрою психології. Як правило, розроблялася спільна тема, де кафедра психології вивчала психологічні аспекти, а кафедра педагогіки — педагогічні. Всі ці роки кафедра займалася темою педагогічної профорієнтації учнів і проблемою підготовки вчителя до виховної роботи в школі, зокрема, в сільській.

У 1988 р. вийшли методичні рекомендації щодо профорієнтації учнів на педагогічну професію, була підготовлена до друку монографія з проблем підготовки вчителя до виховної роботи в школі, започатковано низку досліджень, результати яких лягли в основу монографії «Діти-сироти на Житомирщині».

Цією діяльність активно займався весь колектив кафедри педагогіки. На ній в цій час працювали доценти, кандидати наук Сергій Лукич Близнюк, Борис Олексійович Попов, Іван Федорович Роздобудько — своєрідний «кістяк кафедри». Крім того, значний внесок у створення іміджу кафедри педагогіки внесли Інна Віталіївна Рабчинська, Зоя Антонівна Осадча, Світлана Сергіївна Вітвицька, Олександра Антонівна Дубасенюк, Михайло Васильович Левківський, Володимир Євгенович Литньов.

Рабчинська Інна Віталіївна працювала на кафедрі педагогіки у 70-80-х роках. Інна Віталіївна — досвідчений викладач педагогіки. Вона закінчила Вищі педагогічні курси у м. Москві, успішно склала кандидатські іспити. Інна Віталіївна вільно володіє англійською мовою, яку спішно застосовувала на практичних заняттях з педагогіки на факультеті іноземних мов.

Активно займалася Інна Віталіївна науково-дослідною роботою, друкувалася у республіканському журналі «Радянська школа», збірнику наукових праць «Вища і середня педагогічна освіта», брала активну участь у регіональних й інститутських науково-практичних конференціях.

Багато часу Інна Віталіївна приділяла організації та керівництву педагогічної практики в школі та піонерських таборах.

Інна Віталіївна — відповідальна, принципова, вимоглива до себе і до інших, високопорядна людина, яку поважають колеги по кафедрі та студенти, яким вона багато років віддавала свої знання і досвід.

Осадча Зоя Антонівна народилася 20 січня 1940 року в с. Вчорайше Ружинського району Житомирської області в селянській родині. В 1964 році закінчила філологічний факультет Житомирського педінституту (спеціальність «Українська мова, література та німецька мова»). Особливу зацікавленість під час навчання в Зої Антонівни викликали психолого-педагогічні дисципліни, які згодом і стали справою всього її наукового життя.

У Житомирському державному педагогічному інституті імені Івана Франка Зоя Антонівна зустріла свою долю, студента фізико-математичного факультету Осадчого Миколу Мефодійовича, який згодом і залишився працювати в рідному вузі. Пліч-о-пліч з Зоєю Антонівною Микола Мефодійович пройшов шлях від асистента кафедри математики до професора, 1-го проректора з навчальної роботи ЖДУ.

З. А. Осадча працювала старшою піонервожатою, вчителем української мови, літератури та німецької мови, вихователем в допоміжній школі-інтернаті.

У 1965 році перейшла на роботу в Житомирський педінститут спочатку лаборантом факультету іноземних мов, методистом заочного відділу, завідувала курсами перепідготовки вчителів, погодинно працюючи викладачем на кафедрі педагогіки, а з 1978 року — на постійній викладацькій роботі на цій кафедрі. Саме на кафедрі педагогіки, у витоків якої стояла Зоя Антонівна, розкрилися її творчі здібності, методичні вміння, педагогічна майстерність.

Будучи викладачем, Зоя Антонівна брала участь у розробці технології вивчення педагогічних дисциплін у вищій школі — теорія та історія педагогіки, педагогічна практика, науково-практичні та теоретичні конференції, студентські олімпіади та республіканські педагогічні олімпіади.

У колі наукових інтересів педагога З.А. Осадчої — патріотичне виховання підростаючого покоління; соціально-педагогічна підготовка вчителя; вивчення педагогічної спадщини вітчизняних педагогів; історія педагогіки і школи; проблеми професійної підготовки вчителя-вихователя. Під її керівництвом студенти філологічного факультету виконували дипломні та курсові роботи.

З. А. Осадча брала активну участь у створенні науково-методичної лабораторії «Освітньо-виховні системи Полісся» при філологічному факультеті Житомирського державного університету імені Івана Франка, яку очолила доцент О. С. Березюк, а Зоя Антонівна разом з О.М. Власенко працювала в аналітико-інформаційному відділі. Разом із своїми колегами З. А. Осадча брала участь в організації та проведенні науково-практичних конференцій як Всеукраїнського, так і регіонального рівнів. Зокрема, Всеукраїнська науково-практична конференція «Українська національна школа: витоки та сучасність», присвячена 125-річчю від дня народження Г.Г. Ващенка, міжрегіональна науково-практична конференція «Ідеї народної педагогіки в наукових дослідженнях К. Д. Ушинского», міжрегіональна науково-практична конференція «Ідеї національної виховної системи Софії Русової» та інші.

За період науково-педагогічної діяльності нею видано понад 80 наукових праць, серед них: «В. О. Сухомлинський про патріотичне виховання підростаючого покоління», «Організаційна сторона модульного процесу», «Творче застосування педагогічної спадщини Г. Ващенка в школі», «Індивідуальні завдання з педагогічних дисциплін як засіб формування творчого мислення майбутніх вчителів» та ін.

З. А. Осадча завжди виділялась активною життєвою позицією. У вільний від викладацької і наукової роботи час вона любить квіти, мистецтво, книги. Зоя Антонівна — прекрасний кулінар, але найбільше її захоплення — це подорожі. Вона побувала в багатьох куточках колишнього Радянського Союзу, України, а потім тепло і мудрість серця, власні знання та враження віддавала своїм студентам аби сформувати в них не лише фахову компетентність, а й творче ставлення до педагогічної діяльності.

Любов до вчительської роботи Зоя Антонівна передала своїй дочці Аллі, яка вже понад 20 років працює вчителем іноземної мови в Підмосков’ї. Син Олександр очолює провідний відділ у Міністерстві закордонних справ України, а до того працював на відповідальних посадах МЗС в країнах Африки, США. Радують бабусю своїми успіхами і внуки, Олег та Ігор. Важливими рисами характеру З.А. Осадчої як людини і фахівця є працьовитість, порядність, повага до чужої думки, толерантність, висока освіченість.

Кінець 80-х початок 90-х років ознаменувався новим молодим поповненням складу кафедри педагогіки випускниками нашого педагогічного інституту. Нова генерація наукових та педагогічних кадрів являла собою потужну хвилю нових ідей, ентузіазму, бажання зробити свій внесок у розвиток педагогічної освіти в Україні. На посади асистентів прийшли О. С. Березюк, О. В. Ілліна, О. Є. Антонова, Н. Г. Сидорчук, Н. А. Сейко, Ю. О. Костюшко, С. М. Коляденко, а також випускники Київського педагогічного інституту В. А. Ковальчук, І. І. Коновальчук. Значну роль у становленні молодого покоління науковців кафедри відіграла Олександра Антонівна Дубасенюк, яка протягом багатьох років (з 1988 по 2001 рр.) очолювала кафедру педагогіки, і під керівництвом якої колектив отримав новий поштовх для професійного і наукового розвитку. Олександра Антонівна розвинула унікальну здатність здійснювати керування науковим колективом, рухаючи його до спільної мети і не стримуючи, при цьому, індивідуальності особистого наукового пошуку кожного дослідника. Для переважної більшості членів кафедри їх напрямки науково-дослідної роботи конкретизувалися у теми кандидатських дисертацій, які було захищено у 90-х роках XX — на початку ХХІ століття.

За 13 років О. А. Дубасенюк ініціювала розробку ряду комплексних наукових тем. У 1988-1993 рр. колектив викладачів кафедри педагогіки працював над комплексною темою «Проблеми вдосконалення професійної умілості майбутніх учителів-вихователів» (15 викладачів), де було визначено концептуальні та методологічні засади дослідження з позиції теорії педагогічних систем; уточнено категоріальний апарат дослідження («уміння», «педагогічні уміння», «виховні уміння», «професійна умілість» тощо). Здійснено експериментальну роботу на всіх факультетах університету шляхом запровадження експериментальної програми, виявлено особливості та динаміку формування у майбутніх учителів комплексних педагогічних умінь.

Результати роботи було відображено у трьох монографіях, з них дві одноосібні і одна колективна «Формування виховних умінь майбутніх педагогів» / За ред. О. А. Дубасенюк, А. В. Іванченко. — Житомир, 1996); двох навчальних посібниках, п’яти методичних рекомендаціях для викладачів, педагогів та студентів; багатьох статтях.

У 1992 — 1994 рр. під керівництвом доцента О. А. Дубасенюк розроблялася державна бюджетна тема, що фінансувалася Міністерством освіти України — «Технологія навчання у педагогічному вузі (побудова навчального процесу при викладанні педагогічних дисциплін)» з пріоритетного наукового напрямку: Проблеми нового змісту освіти та методики навчання і виховання. За результатами дослідження розроблена дидактична система викладання педагогічних дисциплін за технологічним підходом. Створено модель діяльності вчителя-вихователя, яка відображається у моделі підготовки майбутнього педагога. Проведено експериментальну перевірку ефективності розробленої технології навчання. Науковим колективом здійснено технологічну побудову курсу педагогіки у вигляді педагогічного практикуму, який впроваджено у навчальний процес вищих педагогічних навчальних закладів України. «Практикум з педагогіки» отримав гриф МОН України і пройшов широку апробацію у ВНЗ України, тричі перевидався, останній раз — у 2004 році (Практикум з педагогіки: Навч. посібник: Вид. 3-тє перероб. і доп. / За заг. ред. О.А. Дубасенюк. — К.: Центр навчальної літератури. — 2004. — 464 с.).

За результатами дослідження проведено міжрегіональну науково-практичну конференцію: «Соціально-педагогічні проблеми професійної підготовки майбутніх учителів» (Житомир, ЖДПІ ім. І.Франка, 25-27 жовтня 1993 р.).

У 1997 — 2001 роках О. А. Дубасенюк здійснювала наукове керівництво комплексною темою «Соціально-педагогічні чинники професійного становлення вчителя». Учасниками наукового проекту видруковано 274 наукові праці, з них три монографії, навчальні посібники «Історія педагогіки» (Житомир, 1999), «Технології професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів» у двох частинах (Житомир, 2001); дев’ять методичних рекомендацій, шість науково-методичних збірників студентських та аспірантських праць та один студентський збірник інформаційних матеріалів.

Виконавцями комплексної теми у той період під керівництвом професора О. А. Дубасенюк захищено три кандидатські дисертації, підготовлено до захисту ще чотири кандидатські дисертації. За результатами дослідження проведено дві Всеукраїнські конференції: «Актуальні проблеми соціально-педагогічної підготовки вчителя», організована спільно з Інститутом змісту й методів навчання МО України у квітні 1999 р., та "Проблеми професійної підготовки педагогічних працівників — разом з Інститутом педагогіки і психології професійної освіти АПН України у листопаді 2000 р.

У середині 90-х років склад кафедри педагогіки поповнився викладачами кафедри педагогіки і психології початкового навчання. Своїм досвідом збагатили скарбницю педагогічних ідей Т. П. Москвіна, В. І. Кудряшова, Т. С. Гужанова, Т. О. Гришенкова, В. Д. Павленко.

Павленко Валентина Дмитрівна — старший викладач кафедри педагогіки більш ніж с піввіковим стажем роботи. Нині вже пенсіонерка. Однак її пам’ятають багаточисельні випускники. Відмінне знання теорії педагогіки, вміння орієнтуватися в рішенні конкретних педагогічних ситуацій, добре знання студентської психології допомогли їй стати талановитим наставником в навчально-виховному процесі, другом і порадником в повсякденному студентському житті цілому поколінню випускників Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Валентина Дмитрівна народилася 05.01.1935 року в одному з сіл центральної Росії в сім’ї залізничника, нагородженого за багаторічну бездоганну працю орденом Трудового Червоного Знамені. Як і всі діти війни, долаючи післявоєнні труднощі, навчалася в сільський школі, допомагала колгоспу та батькам.

Інтерес до педагогіки виник у Валентини Дмитрівни ще в молоді роки. П’ятнадцятирічної дівчиною, витримав дуже великій конкурс, поступила до Єпіфанського шкільного педагогічного училища. По закінченню педагогічного училища, отримавши диплом вчителя початкових класів, працювала вчителем початкової школи в сільських школах Тульської області.

З 1961 по 1971 рік працювала вчителем початкових класів Кімовської восьмирічної шкли № 9. З 1971 по 1979 на прохання адміністрації викладає математику в старших класах. Її випускники відрізнялися добрими знаннями, свідомою дисципліною, високою організованістю. Принципіальна вимогливість Валентини Дмитрівни в навчально-виховному процесі постійно поєднувалися з чуйністю та індивідуальним підходом до кожного учня. Постійна робота з батьками сприяла високим досягненням в класних колективах, якими вона керувала.

За багаторічну успішну працю на ниві просвітництва Павленко Валентина Дмитрівна була нагороджена багатьма почесними грамотами та подяками керівництва школи і міського відділу народної освіти м. Кімовська.

Валентина Дмитрівна всі ці роки займалася громадською діяльністю в профспілковому комітеті школи.

Відчувши необхідність у розширенні і вдосконаленні знань, Валентина Дмитрівна в 1967 році поступила на заочний відділ педагогічного факультету Тульського державного педагогічного інституту імені Л. Н. Толстого, який успішно закінчила в 1972 році.

У 1979 році Валентина Дмитрівна переїздить до міста роботи чоловіка, Гужанова С. І., старшого викладача кафедри російської мови Житомирського державного інституту імені Івана Франка. У вересні 1979 року Валентина Дмитрівна була обрана асистентом кафедри методики математики і педагогіки початкового навчання ЖГПІ імені Івана Франка.

У 1990 Валентину Дмитрівну обирають старшим викладачем кафедри методики математики і педагогіки з методикою викладання в початкових класах. У 1993 році її переводять на посаду старшого викладача кафедри педагогіки. На цій кафедрі вона успішно працює до 2005 року, звідси уходить на пенсію.

Багато років Валентина Дмитрівна була куратором груп. Студенти цінували її чуйність, доброту, вміння зрозуміти та допомогти.

Впродовж багатьох років Валентина Дмитрівна була незмінним керівником профспілкового комітету педагогічного факультету. Професорсько-викладацькій склад факультету до сіх пір пам’ятає багаточисельні заходи, присвячені знаменним датам календарю, ювілеям викладачів, поїздки до Києва, туристичні походи по Житомирщині, які організовувала та проводила голова профкому.

Свою захопленість педагогікою Валентина Дмитрівна передала і дочці, Гужанової Т. С., яка викладає педагогічні дисципліни на кафедрі дошкільної освіти і педагогічних інновацій нашого вузу.

Багаторічна успішна праця в університеті відмічена чисельними подяками та почесними грамотами адміністрації університету, медаллю Ветеран праці.

Після виходу на пенсію Валентина Дмитрівна підтримує зв’язок з рідним факультетом і вузом, з викладачами, комітетом ветеранів університету.