Курс на прискорення темпів індустріального розвитку в 30-ті роки, зміни в соціальній структурі суспільства викликали загальну потребу підвищення освітнього рівня трудящих, а для дітей шкільного віку — необхідність запровадження обов’язкової, безплатної початкової і семирічної освіти. Зростання мережі шкіл вимагало подальшого розширення і вдосконалення підготовки вчительських кадрів. Це спричинило збільшення прийому студентів.

У 1930–1931 навчальному році до Житомирського інституту соціального виховання було зараховано 233 студенти, крім того на денний робітфак прийнято 159, на вечірній — 90 осіб. У 1931 році тривав процес створення кафедр. Почали функціонувати кафедри геології, хімії, філософії, політичної економії, сільського господарства, мови й літератури. Якісного поліпшення зазнав викладацький склад інституту, який налічував 43 особи. В 1931 році 18 випускників інституту були залишені для викладацької роботи. Серед них — Й. Ф. Матківський, який згодом став доцентом кафедри хімії; І. С. Лях, який у майбутньому буде очолювати кафедру політичної економії; С. П. Альбер — невдовзі кандидат фізико-математичних наук, професор. З 1933 року він очолить кафедру фізики та математики.

Тим часом у 30-ті роки на долю колективу Житомирського інституту випали складні випробування. В 1932 році через голод інститут залишили 379 студентів, у 1933 — 286. З цієї причини значно скоротився і прийом студентів. Це, у свою чергу, відбилося на кількості випущених спеціалістів. Якщо в 1931 році інститут випустив 183, то в 1932 — 106, а в 1933 — 96 фахівців.

Відбуваються переслідування, чистки і репресії серед викладачів та студентів. У 1930 році з лав студентів було відчислено 50 осіб за приховування соціального стану і за так звані контрреволюційні настрої. У 1932–1933 навчальному році відчислили як ворожі елементи 33 студенти, звільнили з роботи за звинуваченням у націоналістичній діяльності викладачів Жукова, Рубана, Посувалова. До класововорожого табору було віднесено викладачів С. В. Більського, М. А. Михалевича, М. А. Буйницького, Л. К. Кульбицького. Безпідставні репресії у вузі тривали і в наступні роки. Особливо це стосувалося керівних кадрів, професорсько-викладацького складу. В 1936 році заарештували директора інституту К. М. Табакмахера, в 1937 — 18 викладачів. До вищої міри покарання було засуджено 15 осіб. Серед них — директорів інституту К. Й. Коника, В. П. Гоцу, О. С. Пантелєєва, завідувача кафедри педагогіки Л. М. Гінківського, професора П. Г. Постоєва, доцента С. К. Ковалевського, викладачів української мови Г. М. Головатого, В. К. Омельченка, І. Д. Сухана, викладача хімії А. О. Музику, викладача української літератури А. П. Супруновича, викладача німецької мови Р. І. Пауля.

На початку 30-х інститут зазнавав частих реорганізацій. Згідно з рішенням колегії Наркомосу республіки у 1934 році Житомирський інститут став педагогічним, а з 1 вересня 1935 року — вчительським з двома факультетами: гуманітарним з відділами літературно-мовним та історичним і природничим — з відділами географічним і природничим. Вищий навчальний заклад готував учителів для неповних середніх шкіл з таких спеціальностей: українська мова та література, історія, біологія, хімія та географія. Підготовка вчительських кадрів у 30-ті роки носила чітко виражену соціальну спрямованість. Тому багато уваги дирекція інституту приділяла залученню до навчання дітей робітників і селян. Резервом такого поповнення стало створення філіалів інститутського робітфаку в Малині й Черняхові, де навчалося 240 осіб.

Для тогочасного контингенту студентів досить гострою була проблема загальної, в тому числі мовної, грамотності. Для її вирішення запроваджується обов’язкове викладання української мови на всіх факультетах і курсах

Згідно з урядовою постановою «Про викладання громадянської історії і географії в початкових, неповних середніх та середніх школах» (1934) внесені зміни до навчальних планів і програм з історії і географії.

У 30-ті роки прийом до інституту здійснювався двічі на рік, весною та восени. Так, у 1936 році було прийнято на всі факультети і відділення інституту разом з робітфаком понад 800 студентів. З метою підвищення кваліфікації вчителів міста в 1936 році при інституті було відкрито вечірній відділ, на І-ІV курсах якого навчалося понад 200 вчителів.

У 1938 році інститут знову зазнав реорганізації. Він остаточно набув статусу державного педагогічного з чотирирічним терміном навчання. Одночасно при ньому до 1952 року працював дворічний учительський інститут, який готував фахівців для неповних середніх шкіл. При кожному з цих закладів діяли історичний, мовно-літературний та природничо-географічний факультети. Уже в 1938 році Житомирський педінститут направив до шкіл області понад 700 вчителів з вищою освітою. Ця кількість випускників не задовольняла потреб загальноосвітньої школи. Тому постійно зростав контингент студентів-заочників та студентів-робітфаківців. Крім того, при інституті існували річні і піврічні курси, що готували вступників до інституту. За свідченням Наркомосу республіки Житомирський інститут посідав перше місце в Україні за кількістю студентів заочної форми навчання.

В цьому ж році в обох інститутах працювало 85 викладачів, серед них два професори — С. В. Більський, С. М. Смолінський, три доценти і два кандидати наук. Решта викладачів не мала наукових ступенів і вчених звань. У тому ж 1939 році після возз’єднання Західної України з УРСР на роботу в Бессарабію і Західну Україну (через нестачу там педагогічних кадрів) були направлені викладачі інституту В. Добрянський, О. М. Попаденко, П. І. Чернявський, професор С. М. Смолінський. Останній очолив кафедру педагогіки Львівського педінституту, а після війни був призначений його ректором.

У передвоєнні роки збільшився контингент студентів та випуск спеціалістів. Так, у 1940–1941 навчальному році в інституті стаціонарно навчалося 1170 студентів: у педагогічному — 490, в учительському — 680, а на заочному відділенні — 2,3 тисячі. У зв’язку з введенням плати за навчання (Постанова РНК СРСР від 26 червня 1940 року) у цьому ж році контингент студентів зменшився на 428 осіб. У цілому ж за 22 роки свого існування Житомирський вищий навчальний заклад дав країні 5,5 тисячі кваліфікованих педагогів.

Протягом 30-х років поряд з навчально-виховною роботою викладачі й студенти інституту брали активну участь у громадсько-політичному житті міста й округи. У 1930 році у вищому навчальному закладі було створене «Товариство ліквідації неписьменності», яке об’єднувало у своїх лавах 345 членів, переважно з числа студентів.

Крім навчально-виховної, професорсько-викладацький колектив займався і науковою роботою та залучав до неї студентів. Протягом 1935–1940 років викладачі видали друком 17 збірників наукових праць.

Традиційним стало проведення загальноінститутських наукових конференцій. Активну участь у науковій роботі брала студентська молодь. Уже в 1930 році при кафедрах фізико-математичних, соціально-економічних дисциплін, геології, хімії, політичної економії, історії, філософії, української мови і літератури були створені наукові гуртки, в яких студенти під керівництвом викладачів займалися науковими дослідженнями.

Напружена міжнародна обстановка, можливість військового конфлікту викликали нагальну потребу посилення військово-патріотичного виховання студентів. Тому в навчальні програми включили військові дисципліни. З 1934 року при інституті створили військову кафедру і військовий кабінет. Були створені гуртки — стрілецький, планеристів, мотоциклістів, першої медичної допомоги, в яких викладачі і студенти вчилися стріляти, володіти станковим і ручним кулеметами. Особливо посилилась ця робота у передвоєнні роки.

У листопаді 1940 року з числа військовозобов’язаних працівників було створено військовий загін з 254 осіб, а з лютого 1941 року у навчальний процес ввели єдиний загальний оборонно-масовий день обсягом 12 годин на місяць. Із числа військовозобов’язаних створили 13 груп з оволодіння військовими спеціальностями радистів, мотоциклістів, кулеметників, парашутистів, самозахисту, сандружинників. Із викладачів створили команду з оборонної роботи.

Належна увага приділялася в інституті культурно-масовій і спортивній роботі. Діяли хоровий, струнний, драматичний, духовий та балетний гуртки, які охопили 155 студентів. Драматичним гуртком керувала артистка місцевого театру Морозова. Студенти організовували та проводили культурно-масові вечори для жителів підшефних сіл Барашівка й Станишівка, воїнів військового гарнізону.

В інституті діяло п’ять спортивних секцій: гімнастики, легкої і важкої атлетики, волейбольна, футбольна, в яких займалося 120 студентів.

Щороку зміцнювалась і розширювалася матеріальна база інституту. Він займав цілий квартал, який називали студентським містечком. До нього входили головний і два допоміжні навчальні корпуси з кабінетами, лабораторіями, майстернями, актовим і спортивним залами, музеєм, бібліотекою, в якій налічувалося понад 150 тисяч книг. Біля інституту було обладнано спортивний майданчик, споруджено чотириповерховий гуртожиток (1932 р.), а також п’ять будинків для викладачів. Навколо інституту посадили ботанічний сад із рідкісних порід дерев.

Однак творчі плани і задуми викладачів і студентів обірвала війна.