Природничий факультет

 
Про факультет Деканат Кафедри
 
Історичний нарис

Вулиця Пушкінська — одна з найстаріших вулиць стародавнього міста Житомира, її історична назва — вулиця Зелена (поряд на Петрівській горі тоді був зелений гай). Це була стародавня дорога з Петрівської гори в Передмісті (так називалася місцевість в районі нинішньої площі Корольова). Коли дорога почала забудовуватися в XVIII столітті, то з неї вийшли дві вулиці — Зелена і Глиняна (нинішня вулиця Театральна). Зелена вулиця починалася на Петрівській горі (де і тепер), і закінчувалася перед садибою адвоката Словацького — дядька видатного польського і українського поета Юліуша Словацького. Садиба Словацького знаходилася в районі нинішнього Нового бульвару. У першій половині XIX століття вулицю продовжили до вулиці Великої Бердичівської, а у другій половині XIX століття, коли проклали нові вулиці — Молчанівську (тепер Новий бульвар) і нинішній Старий бульвар, то Зелена вулиця від Молчанівської зробила поворот на південь, закінчуючись на Старому бульварі. Тоді ж вона і змінила назву на Жандармську (тут знаходилася губернська жандармерія). З часом почало формуватися продовження Жандармської вулиці від нинішнього Старого бульвару до Монастирської вулиці (тепер вул. Шевченка). Це нове продовження одержало назву Новожандармської вулиці, а стара її частина стала називатися Старожандармською. У 1899 році (до сторіччя з дня народження О. С. Пушкіна) обидві вулиці об’єднали в одну під назвою вулиця Пушкінська, яка існує і дотепер. На вулиці Пушкінській багато пам’яток історії та архітектури. Довжина її близько 2-х кілометрів.

Масивна триповерхова будівля, де тепер знаходиться природничий факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка, є в місті, по-своєму, унікальною спорудою. Це — перший триповерховий будинок у Житомирі, побудований у 1882 році в стилі неокласицизму для першого в історії міста вищого навчального закладу — єврейського вчительського інституту. Відтоді тут назавжди оселилася освіта і наука. А ще він є пам’яткою архітектури і містобудування (охоронне свідоцтво № 174).

Історія цієї будівлі пов’язана з Житомирським рабинським училищем, яке було відкрито у м. Житомирі у 1846 році у зв’язку з «подписанием высочайшего указа 13 ноября 1844 года, было повелено учредить для приготовления учителей еврейского закона и раввинов — раввинские училища, сравнив их в отношении к общим предметам с гимназиями». Училища мали забезпечувати вчителями талмуду усі єврейські громади величезної імперії. «В раввинских училищах евреям предметам обучать в учительском отделении в такой степени, чтобы воспитанники оного могли преподавать сии предметы в училищах 1-го и 2-го разрядов, а в раввинском — сколько необходимо для образования раввина, отклоняя, если не при самом начале, то, по крайней мере, при первой представляющейся возможности, все излишние философские умозрения комментаторов Талмуда». У секретній записці було зазначено: «По открытии обоих раввинских училищ (Житомир і Вільно) объявить во всеобщее сведение, что по истечении 20 лет никто не может быть определен в учители еврейских предметов, ниже избран в раввины, если не обучался в таком училище».

Не маючи власного будинку, училище знаходилося у непристосованих приміщеннях. Зокрема, у будинку № 23 на вулиці Малій Бердичівській (тепер тут гуртожиток Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти), а також на розі вулиць Малої Бердичівської, Чуднівської, Театральної, а також в інших місцях.

Оскільки єврейських училищ на всю Російську імперію було тільки два, в них згуртувалися найкращі, найпрогресивніші інтелектуальні сили євреїв, а також українців, росіян, чехів.

Відтак, міста, де вони діяли — Вільно і Житомир, були свого роду єврейськими університетськими центрами. Завдяки цьому навчальному закладові євреї нашого регіону прилучалися до світової культури, збагачували її здобутками своїх єдиновірців.

Оскільки чисельність учнів училища постійно зростала, так у 1848–1850 роках вона становила близько 70 осіб, 1851–1852 роках близько 200 осіб, а найбільша кількість учнів зафіксована у 1864 році — 284 учні, тому у 1851 році постало питання про будівництво нового приміщення для Житомирського рабинського училища на розі вулиці Новожандармської та запроектованого бульвару. В акті від 30 вересня 1851 року майданчик для будівлі описаний так: «Місце це знаходиться на рівнині біля населеної частини міста, має пісчано-глинистий грунт, зручний для зведення великої будівлі і притому суміжне з кварталом для будівлі губернської гімназії…».

У липні 1873 року на базі колишнього Житомирського рабинського училища відкривається Житомирський єврейський вчительський інститут, який до 1882 року (часу закінчення будівництва нового приміщення на вулиці Новожандармській) знаходився у двоповерховій цегляній будівлі, побудованій графинею Евеліною Ганською на вулиці Малій Бердичівській, теперішня адреса (вул. Мала Бердичівська, 12). У списках викладачів інституту були такі відомі діячі просвіти того часу як А. Б. Готлобер, Х. З. Слонімський, Л. Д. Цвейфель, Х. Г. Лернер и М. М. Сухоставер. В інституті працював талановитий вчений-механік Хаім Гохман.

У рік заснування інституту в ньому було лише 20 студентів, а у 1874 році — вже 37. У 1877 році серед інших абітурієнтів для вступу в інститут подав документи й переяславський єврейський хлопчик Шолом Рабинович. Але згодом від директора інституту Йосипа Гурлянда прийшов лист-відмова мотивований непідходящим віком абітурєнта: «Ввиду того, что курс обучения в институте четырехлетний, а из бумаг и метрики явствует, что обладатель их родился 18 февраля 1859 года, следовательно, он в 1880 году — всего лишь через три года, в октябре должен будет явиться на призыв, то єсть за год до того, как закончит курс в учительском институте». Цим пан Йосип Гурлянд сам викреслив з числа можливих студентів Житомирського інституту людину, яка згодом стала видатним майстром слова, класиком єврейської літератури, ім’я якої Шолом Алейхем.

Саме на початку 80-х років XIX століття нарешті вирішилося питання про будівництво власного навчального корпусу інституту. Майданчик для новобудови довго шукати не довелося. Адже залишалася незайманою ділянка на Новожандармській вулиці, виділена міською Думою колишньому рабинському училищу ще у 60-х роках. Тут і вирішили побудувати єврейський вчительський інститут.

У Житомирському обласному державному архіві знаходяться документи щодо будівництва головного навчального корпусу інституту — «Книга протоколов и актов наблюдательного комитета за постройкой зданий для помещения учительского института в Житомире». Підрядником на цьому об’єкті був житомирський купець Першої гільдії — Мусій Холоденко.

9 квітня 1880 року було викопано траншеї під фундаменти майбутньої будівлі Житомирського єврейського учительського інституту на вулиці Новожандармській, при цьому на відміну від початкового проекту будівлю вирішили споруджувати не на розі Новожандармської вулиці і бульвару, а суттєво посунути на схід, у глибину придбаної садиби.

12 квітня 1880 року відбулося урочисте закладання першого каменя у фундамент будинку і його освячення. Судячи із записів у книзі, початковий проект мав суттєві вади і не враховував багатьох специфічних особливостей Житомира. Оскільки проект був складений у Петербурзі як типовий для класичних гімназій імперії, то не міг враховувати, з одного боку, багатства Волині на поклади гранітів, а з іншого — слабкість житомирської цегли (що неодноразово зазначалося членами спостережного комітету допоки здійснювалася кладка стін).

На майданчик будівництва інституту в Житомир часто приїздив архітектор Київського навчального округу Рубан і разом зі своїм уповноваженим житомирським будівельником-десятником Пархоменком, за згодою підрядника та замовника, Рубан почав вносити суттєві зміни у проект.

Так, у квітні–травні 1880 року було вирішено поглибити фундамент головного корпусу, а цоколь підняти. Запроектовані дерев’яні сходи і цегляний цоколь вирішили замінити гранітними. Крім того, будівельний спостережний комітет, знаючи властивості місцевої цегли, запропонував зробити металеву обв’язку головного корпусу не лише по периметру третього поверху, а й другого та першого. Для такої обв’язки були виготовлені спеціальні металеві пояси на Денишівському металургійному заводі.

Протягом травня–червня 1880 року продовжувалась кладка фундаменту та цоколя. 4 липня 1880 року ці роботи в основному були завершені. У той же час куратором будівництва замість архітектора Рубана був призначений інженер-полковник Чекмарьов. Паралельно велось спорудження будинку лікарні, сараю, дров’яного та господарського двору. За ініціативи нового архітектора для підтримки печей було запропоновано застосувати замість залізних кронштейнів старі залізничні рейки, а поряд з витяжною вентиляцією влаштувати й приточну. У зв’язку з тим, що підрядник істотно виправив проектну документацію, кошторис виконаних робіт станом на 14 липня 1881 року перевищував заплановану суму на 3,3 тисячі рублів.

У серпні 1882 року було змонтовано 62 гранітних сходинки парадних сходів і 88 бокових, а у вересні основні роботи на будівництві інституту були завершені. 27 вересня його прийняли в експлуатацію, а 29 вересня 1882 року інститут відсвяткував у прекрасному триповерховому корпусі новосілля на Новожандармській вулиці, таким чином будівництво тривало майже два з половиною роки.

Основний фасад, що виходить на вулицю, зорієнтований в північному напрямку, тому в частині аудиторій (гімнастичний зал, канцелярія, молитовний зал та інші допоміжні приміщення) не забезпечувалася достатня інсоляція. Розвинутий боковий фасад зорієнтований на схід. У цій частині будинку й знаходилися основні аудиторії, вікна яких виходять на схід та південь.

Як свідчать архівні документи, через два роки після новосілля в приміщеннях інституту довелося робити ремонт, що здійснювався житомирським підрядником Магнером. Він, зокрема, перестелив підлогу у багатьох приміщеннях, подекуди замінив штукатурку, відремонтував печі. У 1885 році під керівництвом цивільного інженера О. І. Ремера було здійснено триповерхову прибудову до західного фасаду головного корпусу, в якій розмістилися приміщення туалетів.

У Державному архіві Житомирської області частково збереглись справи по особовому складу, списки студентів і викладачів інституту, класні журнали і програми, протоколи засідань педагогічної ради та інші документи інституту за 1873–1885 роки.

Гарні настрої студентського й педагогічного колективу, авторитет керівництва сприяли формуванню високого рівня навчально-виховного процесу в Житомирському єврейському вчительському інституті. Діяльність директора інституті М. Пересвєтова позитивно вплинула на старанність студентів і якість їх навчання, довіру громади й збільшення кількості вступників.

У цей період звіти інспекторів містили позитивні оцінки стану морального виховання студентів, зокрема відзначалося, що «більша частина студентів проникнута розумінням обов’язку, до виконання якого вони готуються», фіксувалося зменшення провин учнів і санкцій, які до них застосовували.

Педагогічний колектив Житомирського єврейського вчительського інституту своїм основним завданням вважав кваліфіковану організацію навчального процесу, тобто, по факту, вчительський інститут повністю не виконував покладеного на нього владою завдання — виховувати єврейське юнацтво в імперському дусі. На це, зокрема, вказують результати численних інспекторських перевірок, відомо, наприклад, що в 1881 році попечитель Київського навчального округу в листі до директора Житомирського єврейського вчительського інституту писав про помічені в Житомирському єврейському вчительському інституті «симптоми дурного впливу», що виявлялися в невдоволенні вихованців «панівними в закладі порядками».

Усі ці «симптоми» та «невдоволення» мали доволі просте пояснення. Попри всі переваги державної професійної освіти, залишалося також і чимало фактів, із якими важко було миритися представникам єврейської громади, котрі несли на собі основний фінансовий тягар утримання державних закладів, так доволі негативно сприймалися рішення уряду про те, що директором і викладачами інституту, крім посад інспектора, учителів єврейських предметів і математики, могли бути тільки християни. Часто невдоволення підсилювалось у результаті діяльності окремих православних керівників закладу, які не завжди схвалювали сам факт функціонування національно-орієнтованого професійного закладу.

Таку позицію, зокрема, займав директор інституту М. Барський, випускник університету св. Володимира, який стверджував, що «функціонування окремих єврейських вчительських інститутів не приносить користі, а більше приносить шкоду», оскільки при них, на його думку, «буде розвиватися відчуженість і єврейський соціалізм».

Погляди М. Барського сповідував також його наступник випускник Харківського університету, професор механіки і вищої математики — Євген Григорович Котельников. Вчений ступінь він отримав за роботу «О действии света на материю вообще и некоторых случаях этого действия в особенности», є автором книг «Опыт фотографии на коллодиуме», «Элементарний курс механики» і переклав з німецької книгу «Курс практической фотографии». Одним з найбільших захоплень Євгена Григоровича Котельникова була фотосправа та театр. Дружиною Є. Г. Котельникова була дочка художника-кріпака, вона сама добре малювала, грала на роялі і брала участь, разом з Є. Г. Котельниковим, у спектаклях. Таким чином, їх син Гліб Євгенович Котельников з раннього дитинства був приучений до точних і технічних наук та мистецтва.

З лютого 1883 року Євген Григорович Котельников разом із сім’єю оселився в п’ятикімнатній казенній директорській квартирі, що знаходилася на першому поверсі інституту, тепер тут розташовані лабораторії аналітичної хімії та хімічної технології. Отже, в приміщенні інституту (тепер це 117 аудиторія кафедри хімії) жив син Євгена Григоровича — Гліб Євгенович Котельников (18.01.1872 р. за старим стилем), який став у подальшому видатним конструктором-винахідником, автором першого в світі ранцевого авіаційного парашуту (патент Франції від 20.03.1912 р. № 438612). Перше випробування якого Г. Є. Котельников провів 6(19) червня 1912 під Санкт-Петербургом в селещі Салізі (з вересня 1949 року — селище Котельніково), для випробувань була зроблена лялька вагою 76 кг яку прив’язали до гандоли аеростату і скинули з висоти 200 м. Перший стрибок (з мосту) з ранцевим парашутом було здійснено 5 січня 1913 року студентом Санкт-Петербургської консерваторії Володимир Оссовський у м. Руане (Франція).

Водночас, нажаль, висока освіченість та прогресивні погляди директора Житомирського єврейського інституту Євгена Григоровича Котельникова не завадили проявитися у гіпертрофованому вигляді його антисемітським поглядам. Так, єврейська громадськість була обурена його антисемітською діяльністю. З перших днів роботи Є. Г. Котельникова в інституті почався надзвичайний дисциплінарний гніт, який межував з тортурами. Він ображав студентів, погрожував та залякував їх. Діяльність Котельникова на посаді директора була спрямована на те, щоб «робити життя євреїв нестерпним, хоча б в особі маси бідних юнаків єврейської бурси під назвою інститут». Таку сувору оцінку його антиєврейського настрою дала газета «Недельная хроника Восхода» (№ 33, 1883 р.), яка писала, що «юдофобія його у край грубій формі проявилася в стосунках з викладачами-євреями. У розмовах з викладачами і персоналом адміністрації він заявив, що є противником єврейської освіти і «очистить тутешній інститут, як він вже достатньо підчистив Віленський». У 1885 р. Котельников відмовив у прийомі на роботу кандидату математичних наук, вихованцю Петербурзького університету Я. Хазіну лише тому, що він єврей. Він ввів найжорстокішу дисципліну і формалізм, звільнив багато вчителів-євреїв, заборонив всім вихованцям давати приватні уроки, що негативно впливало на матеріальне становище і підготовку до практичної діяльності.

Слід зазначити, що вимоги щодо християнського віросповідання керівного й викладацького складу інституту виконувалися не завжди. Так, протягом функціонування Житомирського єврейського вчительського інституту в ньому служили люди різних віросповідань (православні, протестанти, юдеї), станів (дворяни, духовенство, купці, міщани) та рівнів освіти (доктори й кандидати наук, магістри, випускники університетів, середніх і початкових закладів і навіть особи, які отримали лише домашнє виховання).

На початку 80-х років XIX ст. стало ясно, що спроба російського самодержавства створити такі навчальні заклади, які готували б слухняних обрусителів єврейської молоді, провалилася. 28 листопада 1885 р. цар Олександр ІІІ затвердив указ про закриття Житомирського єврейського учительського інституту. Газета «Недельная хроника Восхода» повідомляла: «Смертний вирок цій установі винесений і підготовлений. 14 грудня 1885 р. дирекція інституту отримала від попечителя Київського навчального округу відношення, у якому директору сповістили, що Житомирський інститут за непотрібністю закривається, а приміщення його передається окружному суду. Учнів, які того побажають, буде переведено у Віленський учительський інститут». Можливість здобути освіту в єврейському навчальному закладі, звільнення його учнів від військової повинності, а також певні пільги для його випускників, які надавалися державою, привертали до Житомирського єврейського учительського інституту єврейську молодь. За 12 років існування Житомирського єврейського учительського інституту в його стінах здобули освіту більше 200 єврейських юнаків. Вони зіграли значну роль у вирішенні питання кадрового забезпечення єврейських навчальних закладів усієї «смуги осілості».

У зв’язку з цим чимало його кращих викладачів, на жаль, виїхали. Серед них — X. І. Гохман, який переїхав до Одеси, де був приват-доцентом університету, а з 1894 року отримав звання доктора прикладної математики. Згодом він заснував там разом з колишнім директором Житомирського інституту І. Х. Гурляндом класичну гімназію. У галузі механіки він розвинув математичну теорію кінематичних пар і кінематичних ланцюгів, склав у загальному вигляді рівняння існування механізмів.

І. X. Гурлянд також відомий як автор ряду наукових праць. Його робота «О влиянии философии мусульманской религии, а именно Мутакаллимов, Ашариев и Мутазалитов, на философию религии Моисея Маймонида» була нагороджена золотою медаллю і надрукована за рахунок Санкт-Петербурзького университету (1863). У 1866 р. він визнаний магістром єврейської словесності за дисертацію на тему: «Новые материалы для истории еврейской литературы XV столетия» (С-Пб, 1866). І. Х. Гурлянд надрукував ще ряд важливих праць.

За час свого існування інститут встиг підготувати більше 200 фахівців, що працювали у єврейських закладах освіти Житомира, Одеси, Сімферополя, Кременчуга та в інших містах осідлості євреїв Російської імперії.

Після закриття інституту будинок протягом наступних чотирьох років майже не експлуатувався, а 2 березня 1887 року в ньому було відкрите двокласне єврейське початкове училище (воно займало лише кілька приміщень першого поверху і там проживали жильці у казенній квартирі помічника класного наставника). Училище знаходилось у будинку на Новожандармській до 22 червня 1890 року, оскільки за поданням Міністра народної освіти Державна Рада 10 квітня 1890 року прийняла рішення придбати будинок колишнього єврейського вчительського інституту для Житомирської прогімназії.

У 1877 році у величезній Волинській губернії з населенням майже 4 мільйони чоловік і територією понад 70 тисяч квадратних кілометрів (тобто це більше, ніж території ряду самостійних європейських держав), діяло всього три чоловічих середніх учбових заклади: класична гімназія в Житомирі, прогімназія в Острозі та реальне училище в Рівному. У результаті конкурс на вступ до Житомирської гімназії був настільки високим, що на навчання до неї потрапляли тільки щасливчики. Проблема не знаходила вирішення. Була навіть спроба житомирських педагогів К. Комара та Ф. Зентфлебена відкрити приватну прогімназію, але вона не увінчалася успіхом. У той же час волинський губернатор П. Грессер доповідав попечителю Київського навчального округу про затримку в розвитку народної освіти губернії. І через це багато дітей з Волині були вимушені навчатись за кордоном, «где они получают воспитание, конечно, далеко не соответствующее интересам родного края и видам правительствам».

Зважаючи на це, Державна рада Російської імперії, розглянувши представлення Міністра народної освіти, прийняла рішення відкрити в Житомирі з 1 липня 1877 року чоловічу прогімназію. Для нового навчального закладу було орендовано великий двоповерховий будинок полковника корпусу жандармів В. О. Янова на вулиці Великій Бердичівській (тепер тут центр технічної інформації). Проте він повною мірою не задовольняв потреб прогімназії. Кімнати класів були прохідними і їх не вистачало, бракувало також гімнастичної і рекреаційної зали, перший поверх мав підвищену вологість. Єдиний будинок на вулиці Великій Вільській, що належав купцю Ляшкову, міг би влаштувати прогімназію, але він був на той час вже придбаний єпархіальним відомством. Отож вирішено було добудувати до будинку Янова двоповерхову прибудову з чотирма класами. У серпні 1880 року прибудова виросла, але вона також не вирішила всіх проблем. Лише із закриттям учительського інституту на вулиці Пушкінській з’явився реальний шанс переїхати прогімназії у кращу будівлю.

Таким чином, Житомирська прогімназія лише через 13 років свого існування нарешті отримала власне приміщення. Щоправда за нього з казни потрібно було сплатити 133 808 рублів протягом 33,5 років, перераховуючи по 4 000 рублів щорічно на рахунок спеціальних коштів Міністерства народної освіти, що виділялися на освіту євреїв.

Будинок, що пустував впродовж чотирьох років потребував реконструкції та значного ремонту, так у звіті завідуючого господарським комітетом прогімназії Б. І. Зіффермана зазначено, що за чотири роки, що минули від закриття інституту, зіпсувалися замки у багатьох дверях, побилися 59 шибок у вікнах, вимагала ремонту столярка, підлога. Крім того, у деяких місцях заіржавів дах, від чого на третьому поверсі через затікання зіпсувалася стеля, а у двох кімнатах зі стелі штукатурка зовсім обвалилася. Обсипалася в багатьох місцях зовнішня штукатурка, у стінах головного корпусу з’явилися тріщини.

Проект капітального ремонту будівлі інституту і переобладнання його під гімназію розробив київський архітектор М. Чекмарьов, який раніше керував спорудженням інституту. Передбачалося перепланування приміщення, перенесення деяких вікон і дверей, ремонт флігелів, підсилення підлоги верхнього поверху і влаштування додаткових ферм для кріплення перекриття у зв’язку з обладнанням домової гімназичної церкви (саме завдяки домовій церкві на фронтоні будинку й з’явився хрест, який ми бачимо на дореволюційних знімках). На відкритих торгах за всі ці роботи найменшу суму зажадав отримати купець Другої гільдії Г. Камінір. Він і склав договір на їх виконання за 11 075 рублів.

Капітальний ремонт будівлі було здійснено за 14 тисяч рублів, і на початку листопада 1890 року прогімназія нарешті перебралася у власне просторе приміщення. Тут, зокрема, було полагоджено 80 вікон та 40 дверей у головному корпусі та флігелі. Над церквою встановлено дерев’яну дзвіницю висотою 10 аршин (трохи більше 7 метрів). Разом з головним корпусом був відремонтований і пансіон з великою кухнею, окремими приміщеннями для лікарні і пральні.

Значну допомогу прогімназії у ремонті і переобладнанні нового приміщення надав її почесний попечитель, відомий житомирський меценат — барон І. М. Шодуар. Він, зокрема, пожертвував 3 000 рублів на обладнання церкви, крім того, щороку вносив на всілякі потреби гімназії по 500 рублів. На обладнання гімназичної церкви півтори тисячі рублів пожертвував відомий український меценат Федір Терещенко. Освячення гімназичної церкви в ім’я св. Апостола Євангеліста Іоанна Богослова відбулося 26 вересня 1890 року, наступного дня, тобто 27 вересня прогімназія відсвяткувала перехід до нового приміщення. У цей період гімназію відвідали Київський генерал-губернатор, граф Олексій Ігнатьєв та граф О. О. Myciн-Пушкін.

Класи знаходилися на першому і другому поверхах. На другому поверсі були: вчительська, інспекторська, бібліотечний та актовий зал, кімната канцелярії, дві «шинельні» (гардероб), вчительська та учнівська кімнати, а також квартира інспектора з 6 кімнат. На першому і третьому поверхах розмістився пансіон для іногородніх учнів, казенні квартири для вихователів пансіону і економа прогімназії. У подвір’ї був флігель лікарні пансіону та будівля з різноманітними господарськими службами: пральнею, коморами, льохами, льодовиками та сараєм. Ось так розпочався новий період в історії будинку — гімназичний.

Оселившись у великому триповерховому будинку, прогімназія цілком задовольнила свої потреби не тільки в усіх приміщеннях, а й змогла розмістити тут великий учнівський пансіон (свого роду гуртожиток). Оскільки нова будівля цілком могла вмістити повну (класичну) гімназію, знову відновилося подання прохань у Міністерство народної освіти перетворити Житомирську прогімназію у гімназію класичну або хоча б шестикласну.

Проблема ця з року в рік все більше загострювалася і у 1896 році у п’ятому класі Житомирської чоловічої гімназії не виявилося жодного вільного місця для 40 випускників прогімназії, їм не залишалось нічого іншого, як від’їжджати з рідного Житомира в інші губернії, щоб продовжити навчання. Щоб вирішити цю проблему міська Дума погодилася асигнувати з бюджету 3 тисячі рублів. Але у вищих інстанціях йти житомирянам назустріч не поспішали. Тоді за пропозицією інспектора прогімназії Я. М. Гадзинського в Житомирській чоловічій гімназії було відкрито додаткове третє паралельне відділення, щоб забезпечити продовження навчання випускників прогімназії. Наприкінці грудня 1896 року Державна Рада Російської імперії розглянула і прийняла проект перетворення прогімназії у Житомирі в повну гімназію. 17 лютого 1897 року він був затверджений імператором Ніколаєм II.

Згідно з царським указом з 1 липня 1897 року повинно було розпочатись поступове перетворення Житомирської прогімназії в гімназію, шляхом відкриття у ній, починаючи з цього часу, по одному вищому класу щорічно.

Наприкінці травня 1897 року вперше було переведено учнів четвертого класу до п’ятого, замість випуску з нього, як раніше. 1 липня перетворення прогімназії в гімназію завершилося, а її першим директором був призначений інспектор Я. М. Гадзинський.

31 серпня 1897 року відбулося урочисте відкриття Другої Житомирської чоловічої гімназії. На ньому серед інших високопоставлених осіб були присутні інспектор Київського навчального округу, визначний вчений і громадський діяч, почесний член Російської Академії наук В. В. Вельямінов-Зернов, а також П. П. Ізвольський (представник давнього дворянського роду, член Державної ради і обер-прокурор Священного Синоду) та граф С. А. Уваров (губернський предводитель дворянства, представник славного родоводу Уварових). При Другій Житомирської чоловічої гімназії щорічно навчалося близько 400 учнів. При гімназії функціонував пансіон для іногородніх учнів. Викладачами у різні роки були такі відомі педагоги як В. Ю. Коломійцев, В. В. Гюген, Х. О. Садиленко, В. И. Яньшинов та інші.

У приміщенні ІІ Житомирської чоловічої гімназії функціонувало Волинське гімнастичне товариство «Сокіл», викладачі та учні якого відіграли значну роль у розвитку і започаткуванні у Житомирі і Волинській губернії фізичного виховання і спорту.

Розвиток сокільського руху, ініціатором якого виступив доктор філософії чех Мирослав Тирш, який у 1862 році організував перше товариство «Сокіл» у Празі, був спрямований на використання засобів фізичної культури як носіїв державницької та національно-культурної ідеї чеського народу.

У 60–70-х роках XIX століття чеський народ вів визвольну боротьбу за свою незалежність проти Австрії. Важливу роль у цій боротьбі, а також об’єднанні чехів, відродженні їхнього самобутнього побуту, культури, відіграли гімнастичні товариства «Сокіл». Празький зліт сокільських організацій 1882 року дав новий поштовх поширенню сокільської гімнастики в багатьох країнах Європи.

Одним із ініціаторів та найактивнішим організатором Волинського гімнастичного товариства «Сокіл» був викладач гімнастики Другої Житомирської чоловічої гімназії Максиміліан В’ячеславович Фреліх. Із 1904 року по 1906 рік він викладав гімнастику в ІІІ Варшавській гімназії. У 1906 році його переводять на роботу в гімназію міста Риги, а в 1909 році — у Другу Житомирську чоловічу гімназію.

Працюючи у Варшаві та Ризі, М. В. Фреліх був добре обізнаний із сокільською гімнастикою та іншими видами спорту (футбол, легка атлетика, боротьба та ін.). Саме завдяки М. В. Фреліху, в Житомирі започатковуються у 1910–1911 роках при Першій і Другій чоловічих гімназіях футбол, боротьба та інші види спорту. Свій предмет М. В. Фреліх знав досконало і викладав на високому професійному рівні.

У посвідченні № 236, виданому в лютому 1914 року директором Другої чоловічої гімназії зазначалось: «Дано Максимилиану Вячеславовичу Фрелиху в том, что он за время своей службы в качестве преподавателя гимнастики Житомирской II гимназии с 1909 года по настоящее время обнаруживал выдающиеся познания в своем предмете, относился к делу ревностно и с любовью и достиг значительных успехов, причем один вид исполненных учениками Житомирской II гимназии при Попечителе осенью 1912 года групповых упражнений „Пирамиды“ даже удостоился рекомендации Его Превосходительства другим учебным заведениям путем помещения их к циркуляру по Киевскому учебному округу за 1913 год. Наконец, заслуживает внимания и то обстоятельство, что благодаря распорядительности и неусытному вниманию г. Фрелиха за все время преподавания гимнастики в Житомирской гимназии на уроках гимнастики не было ни одного несчастного случая».

Ідею створення гімнастичного товариства підтримали викладачі Другої чоловічої гімназії, і, в першу чергу, викладач історії і географії, кавалер ордена Святого Станіслава III ступеня Павло Іванович Каділін. «Ценные услуги оказал новому обществу член-учредитель П. И. Кадилин популярными лекциями о сокольстве, которые у нас пользовались шумным успехом благодаря покровительству высших сфер».

Заявка на реєстрацію товариства була подана на ім’я губернатора 20 серпня 1910 року, а вже 2 вересня губернатор Волині О. П. Кутайсов дає дозвіл на відкритгя «Сокола». Товариство почало працювати з 17 жовтня 1910 року у приміщенні І чоловічої гімназії. Відповідно до Статуту основною метою товариства було: «Содействовать физическому совершенствованию своих членов и содействовать распространению идеи физического развития в более широких слоях населения; содейстеовать учащимся местных учебных заведений в деле физического развития как отдельным лицам, так и целым учебным заведениям».

Очолив правління товариства директор Першої чоловічої гімназії Іван Онисофорович Чехлатов, заступником було обрано полковника Андроніка Андрійовича Прокоповича, секретарем Дмитра Євдокимовича Теодоровича. На день відкриття в організації налічувалося всього 34 члени (з них 6 жінок). На кінець року кількість членів досягла 50 (в т. ч. 13 жінок). Заняття проводились чотири рази на тиждень. Існувало товариство на кошти членських внесків (6 карбованців на рік), надходжень від проведення концертних вечорів і допомоги приватних осіб. Звичайно таких коштів для повноцінного функціонування товариства було замало.

Серед членів товариства «Сокіл» були і футболісти, які стали першими хто почав грати у Велику гру в губернському центрі Волині. Перший офіційний футбольний матч у Житомирі відбувся 12 липня 1912 р. на Путятинській ярмарковій площі. Для цього було підготовлено футбольне поле з розміткою, яка відповідала всім правилам. Трибун для глядачів не було. Фактично, це був перший спеціалізований футбольний стадіон у Житомирі. Грали команди гімнастичного товариства «Сокіл» та міського клубу любителів футболу «Уніон». На жаль, історія не зберегла до наших днів імена учасників того історичного поєдинку, як і його результат, але все ж дата його проведення стала відправною точкою для житомирського футболу.

Уже у 1913 р. у Житомирі було 5 команд — крім «Сокола» та «Уніона» були сформовані колективи реального та комерційного училищ та Першої чоловічої гімназії. Вони грали між собою на тому ж полі Путятинської площі. Матчі привертали увагу публіки — деякі з них відвідували до 200 глядачів. Розвиток футболу був перерваний Першою Світовою війною.

На початку 20-х рр. кількість футбольних команд у Житомирі стала швидко зростати. Житомиряни грали (там само, на Путятинській площі) не лише між собою, а й з колективами з Бердичева, Овруча, Малина та інших міст. Провідними командами лишалися «Сокіл» та «Уніон».

У 1923 р. у Житомирі було зведено перший стадіон з трибунами (нині — це стадіон «Спартак»). З 1924 р. у Житомирі стали регулярно проводити офіційні чемпіонати міста з футболу (у першому сезоні участь брало 17 команд). З того часу футбол став невід’ємною частиною життя міста.

На початку 1911 року І. О. Чехлатов залишає посаду голови правління, відмовивши товариству в приміщенні І чоловічої гімназії для проведення занять. Після довгих поневірянь і безлічі прохань товариство «приютилось при местной II гимназии (вул. Пушкінська, 42), любезно предоставившей свое помещение безоплатно».

Про цю подію газета «Наша Волынь» від 1 липня 1911 року писала: «На днях состоялось заседание правления „Сокол“. Правление вполне одобрило все приобретенные гимнастические машины u постановило теперь же приобрести все остальное необходимое для широкой постановки дела обучения сокольской гимнастике. Правление постановило:

  • выразить благодарность господину директору II гимназии В. Е. Ястремскому за оказанный приют обществу в помещении гимназии;
  • просить г. Волынского губернатора утвердить рисунок Сокольского знамени;
  • просить Городскую думу оказать помощь обществу назначением ему субсидий.

По-видимому правление решило энергично заняться своим делом. Было бы весьма желательно, чтобы лица, ясно понимающие всю важность физического развития нашей дряблой молодежи, пришли б обществу на помощь».

Однак допомоги товариство так і не отримало. Міська дума на своєму засіданні 6 жовтня 1911 року прохання про надання товариству «Сокіл» фінансової допомоги відхилила. Волинське сокільство завзято та системно організовувало та проводило показові виступи, чисельні музично-танцювальні вечори, зльоти, благодійні концерти, театральні вистави.

Заміна керосинового освітлення на електричне відбулося в період з 22 січня по 3 квітня 1907 р. Господарський комітет уклав з фірмою «Ольжевич і Кернъ» контракт про електричне освітлення прогімназії і пансіону. Згідно контракту фірма «Ольжевич і Кернъ» зобов’язалася:

  • «... влаштувати електричне освітлення на всіх поверхах будівлі (прогімназії, пансіону та квартири інспектора);
  • зробити устаткування для електричного освітлення з найкращого матеріалу;
  • влаштувати освітлення вповні безпечне і для ока не шкідливе;
  • влаштувати для електричного освітлення 90 лампочок, 5 люстр і 3 спеціальних для класних занять духових ламп з приєднанням їх до центральної станції;
  • плату за все приладдя для електричного освітлення отримати із прогімназії в розстрочку на протязі 5 років по 600 рублів у рік, у перший рік 300 руб. Коли почнуть працювати і 300 руб. по закінченню;
  • постачати безперервно достатню кількість електричної енергії необхідної для нагрівання лампочок;
  • для контролю за використаною електричною енергією установити стеження, за правильне функціонування якого фірма зобов’язується дати поруку.»

У подальші роки діяльності гімназії в стінах її нового будинку на Пушкінській навчався ряд визначних особистостей. Найбільш відомою постаттю серед випускників гімназії є безперечно видатний український композитор Борис Миколайович Лятошинський, який закінчив її у 1913 році. До речі, в одному класі з ним навчався інший відомий український митець, театральний режисер і педагог Володимир Неллі, який залишив цікаві спогади про гімназичні роки нашого видатного композитора-земляка Б. М. Лятошинського.

У Другій чоловічій гімназії в 1898–1900 роках навчався талановитий поет і письменник, «творец серебрянного века» Саша Чорний. Він не закінчив навчання у шостому класі та був виключений за порушення дисципліни, як тоді казали, з «вовчим білетом» (тобто без права вступу в інші навчальні заклади імперії). Але це не завадило здібному юнаку взятися за перо і співпрацювати з житомирською газетою «Волынский вестник», де він вів сатиричний літопис міста «Дневник резонера».

На літературній ниві прославилося ім’я ще одного вихованця Другої чоловічої гімназії, представника рідкісної професії — майстра книжкового екслібрису. На початку ХХ століття тут навчався Леонід Хижинський — український книжковий графік, учень Георгія Нарбута. Його перу належать ілюстрації та обкладинки серії книг «Государственный Эрмитаж», ілюстрації до «Поезії» М. Асеєва, «Поезії» М. Бажана, збірки «Де сходяться дороги» М. Рильського. Ілюстрації й оформлена Леонідом Хижинським книга О. Форша «Одетые камнем», що демонструвалися в Парижі на Міжнародній виставці в 1937 році, були відмічені срібною медаллю. Він автор оригінальних фронтисписів, заставок, книжкових знаків.

Безперечно цікавою постаттю серед колишніх учнів Другої гімназії був визначний вчений і громадський діяч Василь Якович Яроцький, який створив у гімназії учнівський дарвінівський гурток, пізніше видавав на гектографі гімназичний журнал. Його батько, Яків Васильович, теж був відомим українським істориком, археологом, краєзнавцем та викладав у Першій чоловічій гімназії. Василь Яроцький паралельно з навчанням у гімназії працював спостерігачем на метеорологічній станції. Змінивши потім декілька міст, був засуджений за участь у революційній діяльності та втік за кордон. Емігрував до Франції, потім переїхав до Англії і працював у Британському музеї, навчаючись у вищій школі економічних наук в Лондоні. Потім В. Я. Яроцький співпрацював з європейською та російською пресою. Повернувшись до Росії, читав лекції і публікував статті у часописах «Русское богатство», «Народное слово». Брав участь у роботі вищих органів профспілок радянської Росії, з 1920 року викладав у різних вузах, був членом Міжнародної Ради профспілок. З 1930 року — професор Середньоазіатського державного університету, в 1933–1936 роках — ректор цього університету в Ташкенті, де у 1938 році був репресований.

На хвилях історії гімназія пережила бурхливі події першої російської революції, Першої світової війни, змінюючи раз-по-раз господарів. Після Лютневої революції 1917 р. Друга Житомирська чоловіча гімназія не втратила свого значення у культурно-освітньому житті міста. Досить поважним був викладацький склад цього навчального закладу. У 1916–1917 н.р. директором гімназії був Іван Виноградов, який, до того ж, викладав історію. Крім нього, вчителями у гімназії працювали: Василь Кудрицький (священик, викладав Закон Божий для православних), Андрій Федукович (ксьондз, викладав Закон Божий для католиків), Василь Коломойцев (математичні предмети), Олексій Буримович (російська мова та словесність), Олексій Рижков (російська мова та словесність), Федір Влайков (російська мова та словесність, історія), Микола Бернатович (російська мова та словесність, історія), Антон Камарит (латинська мова), Іван Смирнов (латинська мова), Анатолій Івановський (історія, латинська мова), Павло Кадилін (історія, географія, філософська пропедевтика), Микола Преферанський (законознавство), Олександр Ковлясов (історія, географія), Віктор Войтенко (географія, природознавство), Всеволод Стадников (фізика, природознавство), Олександр Теодорович (математичні предмети), Микола Рунський (математичні предмети, фізика), Микола Михалевич (математичні предмети, космографія), Альберт Цинг-Жатон (французька мова), Іван Керсопулов (французька мова), Конрад Куриков (німецька мова), Дмитро Теодорович (російська мова та словесність, математичні предмети, географія), Володимир Яньшинов (каліграфія, малювання). Більшість вчителів виконували водночас обов’язки класних керівників, у чому їм допомагали два помічника: Петро Гречулевич та Антон Милованов. Лікарем у гімназії працював Петро Ігумнов. Наступного року І. Керсопулов та М. Преферанський були мобілізовані до війська, їх замінили троє інших вчителів.

Таким чином, на той час у Другій чоловічій гімназії викладалися такі предмети: Закон Божий (у всіх класах), російська мова та словесність (у всіх класах), математичні предмети (арифметика — підготовчий та 1–3 класи; алгебра — 3–8 класи, геометрія — 4–8 класи, тригонометрія — 7–8 класи), космографія (8 клас), філософська пропедевтика (7–8 класи), фізика (6–8 класи), історія (1–8 класи), географія (у всіх класах), природознавство (1–3 класи), законознавство (8 клас), латинська мова (3–8 класи), французька мова (2–8 класи), німецька мова (1–8 класи), каліграфія (підготовчий та 1 класи), малювання (підготовчий та 1–3 класи). Крім цього, учні 8 класу проходили військову підготовку. Навчання велося російською мовою.

У гімназії продовжували діяти педагогічна рада, господарський та батьківський комітети. Зокрема, на засіданнях педради (вони відбувалися регулярно, наприклад, у 1916 р. — 48 разів) розглядалися наступні питання: 1) успішність та поведінка учнів під час навчання; 2) звільнення учнів від плати за навчання та відрахування за борги; 3) звіти класних керівників; 4) звіти педагогічних комісій; 5) розподіл за класами та предметами письмових робіт; 6) результати письмових та усних іспитів; 7) щодо придбання книг та посібників; 8) постанови державного та місцевого керівництва у галузі освіти; 9) щодо покращення навчально-виховної роботи та раціонального розподілу предметів. У жовтні 1917 р. до складу батьківського комітету входив 51 чол. (по 3 від кожного відділення кожного класу і від підготовчого класу). Головою комітету був В. Білецький. Варто відзначити, що у роки Першої світової війни приміщення гімназії було передане військовому шпиталю, що порушило її звичне життя. Заняття учнів проходили у будинку Першої Житомирської чоловічої гімназії у другу зміну.

У цей час, коли війна зумовила зменшення економічної стабільності населення, у гімназії продовжувала діяти практика допомоги незаможним учням. Цим опікувалися відповідне товариство, яке діяло при цьому навчальному закладі, а також її батьківський комітет. Так, у 1916–1917 н.р. вони сплатили за навчання 85 учнів, чиї батьки не мали на це коштів. Ще 4 учні отримували іменні стипендії.

Коло повноважень педагогічної ради у 1917 р. було розширене. Зокрема, 13 травня 1917 р. Міністерство освіти дозволило педагогічним радам навчальних закладів самостійно, без дозволу керівництва начального округу, організовувати культурно-масові заходи для учнів. 20 березня 1917 р. Тимчасовий уряд скасував всі обмеження у правах громадян, зумовлені належністю до тієї чи іншої національності чи релігії. Однією із складових цієї постанови був дозвіл на вільний вступ до навчальних закладів всіх бажаючих, чого не було за часів імперії. Для Волинської губернії та Житомира зокрема це мало велике значення, оскільки зняло перешкоди для навчання єврейському населенню. Наслідком стало різке збільшення кількості бажаючих отримати середню освіту.

У 1918–1919 н.р. у гімназії навчалися 803 учні. За класами вони поділялися наступним чином (кожний клас, крім підготовчого, мав два відділення): підготовчий клас — 79 учнів, 1 клас — 57 та 50 учнів, 2 клас — 43 та 50 учнів, 3 клас — 50 та 48 учнів, 4 клас — 49 та 50 учнів, 5 клас — 45 та 47 учнів, 6 клас — 37 та 40 учнів, 7 клас — 44 та 45 учнів, 8 клас — 33 та 36 учнів.

Одним з проявів демократизації освіти у Другій чоловічій гімназії у 1917 р. стало утворення тут органу учнівського самоврядування — Ради представників учнів гімназії. Її було обрано у середині березня 1917 р. Раду сформували 36 учнів (по 3 представники кожного відділення 4–8 класів). Вибори таємним голосуванням серед учнів були проведені класними керівниками. Метою цього органу було: 1) обговорювати всі питання, які стосувалися життя та навчання учнів, захищати їх права; 2) бути представницьким органом для звернення з різними питаннями як учнів гімназії, так і сторонніх осіб; 3) мати представників учнів у тих організаціях, куди вони будуть запрошені; 4) збільшити довіру між вчителями, учнями та батьками, посилити відчуття товариської спільності серед учнів, покращити прагнення учнів до свідомого та відповідального навчання; 5) допомагати та співпрацювати з педагогічною радою та батьківським комітетом гімназії, сприяти її розвитку. Окрему увагу звертали на покращення бібліотеки гімназії, організацію культурно-масових заходів та екскурсій для учнів, участь гімназії у загальноміських святах тощо. Рада збиралася досить часто, зокрема, до початку жовтня 1917 р. відбулося 15 її засідань.

Навчання у гімназії велося російською мовою. Лютнева революція та український національний розвиток 1917 р. не змінили цього. Значною мірою, це було зумовлено русифікацією української інтелігенції на Волині. Незважаючи на постанову Генерального Секретарства Освіти у жовтні 1917 р. про запровадження української мови та українознавства у всіх державних вищих початкових та середніх школах, питання українізації освіти на практиці залежало від волі місцевих установ та чиновництва. Так, 11 грудня 1917 р. члени батьківського комітету Другої чоловічої гімназії, обговоривши питання українізації школи, висловили протест проти введення української мови як обов’язкового предмету, погодившись на запровадження її у навчання лише для тих учнів, які бажають її вивчати. У липні 1918 р., на запит Міністерства народної освіти, директор гімназії повідомив, що серед її працівників лише 4 вчителі можуть вести свої предмети українською мовою. Певним успіхом стало запровадження 1 серпня 1918 р. до переліку обов’язкових предметів для навчання у закладах середньої освіти, вчительських семінаріях та інститутах, духовних семінаріях української мови та українознавства (літератури, історії та географії України). Лише 1 січня 1919 р. українська влада видала закон, згідно з яким навчання у всіх навчальних закладах (крім національних меншин) мало вестися на українській мові. Проте, реалізувати цей закон у Житомирі влада не встигла — лише 30 січня 1919 р. відповідна інструкція з Міністерства народної освіти надійшла до місцевого губернського комісара з питань освіти, а вже незабаром місто захопили більшовики.

21 березня 1919 р. відділ освіти при Губернському ревкомі наказав педагогічній раді Другої чоловічої гімназії негайно припинити навчання у 8-х класах, видавши учням свідоцтва (без оцінок) та випустивши їх. Випускним у навчальному році, що тривав, мав вважатися 7-й клас. Пізніше, у травні того ж року, будинок гімназії був зайнятий для постою однією з частин Червоної Армії, яка звільнила його лише на початку червня у вкрай занедбаному стані. Певний час будинок займали військові, тут у 1919 році діяла Школа червоних командирів 44-ї дивізії (хоча більш відома її адреса — Пушкінська, 35).

Зрештою, у 1919–1920 н.р. Друга чоловіча гімназія була реформована у Житомирську об’єднану трудову школу 1 та 2 ступенів навчання № 4. Певних змін зазнав і перелік навчальних предметів. Так, було виключено викладання Закону Божого та законознавства. Натомість, з’явилися хімія, ручна праця, психологія, історія робітничого руху, політична економія, історія мистецтва. Варто відзначити, що серед предметів лишилася українська мова, вона ж шкільною радою при Волинському губернському відділі народної освіти була визначена місцевою мовою викладу предметів. Значно змінився вчительський склад. Зокрема, колишнього директора гімназії І. Виноградова восени 1919 р. тут вже не було — 3 жовтня цього року він був звільнений зі своєї посади. Головою шкільної ради був В. Коломойцев. Останньою спробою відновити Другу Житомирську державну гімназію був наказ Міністерства народної освіти УНР від 11 травня 1920 р., однак вже на початку червня того ж року більшовики захопили Житомир остаточно.

Таким чином, можна відзначити, що революційні події 1917–1919 рр. не зменшили інтенсивність роботи Другої Житомирської чоловічої гімназії. Навпаки, у цей час, коли були зняті всі етнічні та станові обмеження для навчання, які діяли за часів імперії, різко зросла кількість бажаючих отримати середню освіту. Цим можна пояснити таку велику кількість учнів (а також спроби відкрити нові гімназії у Житомирі у цей час, зокрема Третю чоловічу та польські чоловічу та жіночу гімназії). Проте, уже у 1919 р. традиційну та постійну роботу Другої чоловічої гімназії перервало захоплення Житомира більшовиками.

У 1918 році в Житомирі залишилась лише одна приватна технічна школа. Лише в 1919 — знову розпочали діяльність ремісниче училище і школа, відкрилася художньо-промислова школа. У 1920-му році у Житомирі почали діяти три нових професійно-технічних навчальних заклади: Перша професійно-технічна школа на вулиці Московській, 45, Друга професійно-технічна школа на Бердичівському шосе, 3, та Третя Хімічна професійно-технічна школа керамічного напрямку (Пушкінська вул., 32 тепер 42), яка розмістилася на базі Житомирської Першої механічної школи.

У 1924–1926 роках у Третій Хімічній професійно-технічній школі керамічного напрямку навчалася українська художниця-кераміст, одна із засновників Київської майстерні архітектурно-художньої кераміки Федорова Ніна Іванівна, яка очолювала її понад 40 років і залишила по собі чимало прекрасних витворів мистецтва в інтер’єрах київських будівель.

Заняття розподілялись на три триместри: два теоретичних і один практичний. Навчання по триместрах розподілялося так: І-й триместр — з 15 серпня по 15 грудня; ІІ-й триместр — з 1 січня по 15 квітня, ІІІ-й триместр — з 1 травня до 15 липня.

Всі загальноосвітні предмети й частина фахових викладалися українською мовою. Російською викладалися лише «частини будівель», «механіка», «органічна хімія», «загальна технологія», «технологія керамічного виробництва».

У 1920 році в Житомирі був заснований Земельний політехнічний інститут, перетворений згодом у Волинський індустріальний політехнікум імені Леніна. Останній і оселився у 1923 році в будинку колишньої Другої гімназії. Технікум мав механічне, хімічне і будівельне відділення. У 1924 році тут навчалося 342 учні.

Крім того, в стінах будинку на Пушкінській, 42 у 1920-х роках діяли Житомирський філіал Промислової академії та Горний технікум.

1 жовтня 1924 року хіміко-механічна школа злилася з двома іншими — І механіко-технічною та ІІ будівельно-технічною профшколами в одну — індустріально-механічну (технічну) профшколу з механічним, будівельним і хімічним відділами.

Отож у стінах будівлі колишньої гімназії діяли відразу два різних навчальних заклади, тому заняття тут проводилися у дві зміни. Для вирішення проблеми керуючий Волинським індустріальним технікумом (ВІТ) Калюжний звертався у 1926 році до інженерa Волинського окрплану Є. О. Соколова (до речі, автора першого в Житомирі пам’ятника В. І. Леніну) з проханням:

«ВІТ протягом наступних 5 років має зробити слідуюче поширення:

  1. Пристройку до головного корпусу, аби задовольнити всім вимогам навчального плану;
  2. Постройку нового хімічного корпусу;
  3. Постройку корпусу майстерень.»

Волинський індустріальний політехнікум діяв на Пушкінській, 42 до кінця 20-х років. Оскільки тут було кілька відділень, то він вважався вищим навчальним закладом. У ньому викладали найкращі житомирські фахівці-педагоги професор С. В. Бєльський, Г. Г. Звада, О. В. Сівай, Ф. П. Сабанієв, М. П. Пастернаков, П. П. Жбанов, Є. В. Гороновський, М. Е. Круковська, А. Є. Путов, Ф. Я. Кашкадаєв, Н. К. Ненадкевич, О. О. Теодорович.

У 1927 році Волинський індустріальний політехнікум закінчив відомий архітектор і мистецтвознавець Олекса Іванович Повстенко — випускник аспірантури ННІ промислового будівництва у Харкові, в 1935 році — архітектор в наркомі освіти УРСР. В 1939–1941 роках — член вченої ради Софійського архітектурно-історичного музею. Олекса Повстенко 1941 року врятував святу Софію від знищення радянськими військами перед їх відступом з Києва під час Другої світової війни, а на еміграції написав про неї свою цінну монографію, яку досі вважають неперевершеною у своїй тематиці.

Під час Другої світової війни О. І. Повстенко потрапив у полон та після визволення з концтабору американськими військами знаходився у таборі для переміщених осіб. У 1949 році прибув до США та добре зарекомендував себе під час архітектурного оформлення будівлі Смітсоновського інституту. Невдовзі отримав посаду архітектора-проектувальника у канцелярії головного будівельника Капітолію США (це була третя по важливості посада у цій канцелярії). На нього лягла уся технічно-проектувальна робота у самому Капітолії, до якого у той час добудовувалася центральна і північна частини, Бібліотеці конгресу, Верховного Суду США, приміщень Сенату США і Палати представників США.

У 1929 році політехнікум планувалося перетворити на Житомирський індустріальний інститут з факультетом будівництва (шляхового та цивільного) та хімічним (кераміко-силікатним) факультетом (керамічним та цементно-силікатним відділеннями). Планувалося протягом п’ятирічки прийняти до першого технічного вузу Житомира 140 студентів, керівництво Волинського округу порушувало перед урядом України питання про відкриття на базі політехнікуму Волинського індустріального інституту, але це клопотання не лише не дало позитивних результатів, а й призвело до розукрупнення самого технікуму, причиною стала чергова реформа освіти.

У кінці 20-х років одним із важливих завдань на шляху забезпечення народного господарства кадрами стала перебудова всієї системи вищої школи, пристосування її до потреб і темпів розвитку народного господарства, а це означало уніфікацію вищої освіти та її реорганізацію за галузевими ознаками. Оскільки системи підготовки фахівців у вищих навчальних закладах Росії і України були різними (в Україні існувало два типи вищих навчальних закладів — інститути (готували фахівців — організаторів з широкою теоретичною підготовкою) і технікуми (випускали фахівців — практиків вузької кваліфікації), в Росії існував один тип вузів — інститути, технікуми були середніми навчальними закладами), а усі республіки колишнього СРСР мали єдині господарські плани було прийнято рішення про уніфікацію системи освіти.

У 1929–1930-х роках таку уніфікацію вищої освіти було проведено. З цього часу технікуми України почали готувати фахівців середньої кваліфікації, інститути — вищої. Найбільш забезпечені навчально-матеріальною базою технікуми реорганізувалися в інститути і Волинський індустріальний політехнікум імені Леніна, а саме механічне і хімічне відділення увійшли до складу Київського політехнічного інституту, а керамічне — до Кам’янець-Подільського технікуму, а на базі індустріальної профшколи були відкриті Житомирський індустріальний технікум механічної обробки деревини, Житомирський технікум шляхів, Житомирський керамічний технікум.

На зламі десятиліть з навчальними закладами, що розміщувалися на Пушкінській, 38, як і врешті, з багатьма іншими в місті, відбувалися калейдоскопічні перетворення (злиття, роз’єднання, перейменування), через що тепер не так просто прослідкувати всі ці зміни. Достеменно відомо лише те, що деякий час в цьому приміщенні діяв Житомирський керамічний технікум, а також Житомирська філія Промислової академії. Нарешті, у 1930 році індустріальна профшкола була перетворена на Волинський індустріальний технікум механічної обробки деревини. Тоді ж Індустріальний політехнікум було ліквідовано.

Міськвиконком закріпив за новим технікумом частину будинку на Пушкінській, 42. В іншій частині розміщувалися Хімічний факультет (індустріально-керамічний) та технікум шляхового будівництва і філія промакадемії. Деякий час тут також знаходився Житомирський гірничий технікум. Всі ці навчальні заклади потім були розформовані або переведені в інші міста, тут залишився лише Житомирський технікум механічної обробки деревини. У цьому приміщенні він і працював до окупації міста в липні 1941 року, хоча заняття проводилися й у приміщеннях на Пушкінській, 39 та 55.

Після остаточного визволення Житомира 1 січня 1944 року в приміщенні технікуму на Пушкінській, 42 розмістився тиловий військовий шпиталь. У серпні 1945 року він поступився педагогічному інституту, оскільки його власне приміщення на вулиці Великій Бердичівській (тоді К. Маркса) згоріло від перегріву печей наприкінці 1943 року (в той час, коли там діяв німецький тиловий шпиталь). Відновлено воно було лише у 1962 році. Отож понад п’ятнадцять років будинок на Пушкінській, 42 був головним корпусом нинішнього Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Кінець 50-х — початок 60-х рр. у колишньому Радянському Союзі відзначився швидким розвитком промисловості, відкриттям нових підприємств із сучасним технологічним устаткуванням, що, в свою чергу, вимагало значного збільшення обсягів підготовки інженерних кадрів. Для подолання дефіциту інженерних кадрів Міністерство вищої та середньої освіти УРСР 11 березня 1960 р. видало наказ № 84 «Про організацію загальнотехнічних факультетів» у республіці. Розпорядження Ради Міністрів УРСР від 11 травня 1960 р. зобов’язувало місцеві органи влади створити необхідні умови для підготовки інженерних кадрів на базі вечірньої та заочної освіти. Рішенням Житомирського облвиконкому від 6 червня 1960 року було створено Житомирський загальнотехнічний факультет Київського ордену Леніна політехнічного інституту та було ухвалено рішення організувати роботу цього факультету на базі навчальних приміщень Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка. Факультету тоді було виділено п’ять аудиторій у навчальному корпусі по вулиці Пушкінській, 42, із цих аудиторій лише одна, площею в 20 м2, повністю знаходилась у розпорядженні факультету.

Пізніше, у зв’язку з переходом педагогічного інституту у відновлене приміщення на Великій Бердичівській та за сприянням Житомирського облвиконкому 17 лютого 1962 року Житомирським педагогічним інститутом імені Івана Франка було передано на умовах оренди Житомирському загальнотехнічному факультету 31 аудиторію загальною площею до 3 000 м2 на вулиці Пушкінській, 42.

Тим часом поруч велося будівництво нового корпусу для загальнотехнічного факультету, який у 1966 році відсвяткував новосілля на Пушкінській, 44, а корпус на Пушкінській, 42 було повернуто Житомирському державному педагогічному інституту.

З 1963 року у будівлі на Пушкінській, 42 розташовувався факультет іноземних мов Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка.

У 1971 році, у зв’язку із укрупненням інститутів, природничий факультет Бердичівського державного педагогічного інституту переводять до Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка. У кінці серпня 1971 року до Житомира переїхали 250 студентів та частина викладацького складу.

У 1953 році, спираючись на світовий досвід у галузі сільського господарства, який свідчив, що висока продуктивність землеробства неможлива без застосування агрохімікатів, СРСР було взято курс на хімізацію сільськогосподарського виробництва. Високими темпами почала розвиватись хімічна промисловість, будувались нові заводи і комбінати з виробництва мінеральних добрив. В умовах посиленої інтенсифікації виробництва виникла необхідність у належному науковому супроводі нового напряму господарської діяльності.

У зв’язку з цим, 23 липня 1964 року Рада Міністрів Української РСР прийняла постанову № 749 «Про організацію агрохімічної служби в сільському господарстві Української РСР» та наказ «Про хімізацію галузей промисловості і сільського господарства», в якій Міністерству сільського господарства УРСР було доручено створити єдину державну агрохімічну службу шляхом організації сітки із зональних агрохімічних лабораторій, науково-дослідних інститутів та вищих навчальних закладів.

З огляду на це, в Бердичівському педагогічному інституті на природничому факультеті вводиться курс хімії, і проводиться випуск вчителів хімії, біології та географії.

Першими викладачами хімії на кафедрі природознавства були:

  • Айзенштейн Л. М. (закінчила природничий факультет Бердичівського інституту, викладала лабораторні заняття з неорганічної хімії);
  • Абросімова Т. З. (закінчила хіміко-біологічний факультет Київського ордена Леніна державного університету імені Тараса Шевченка. Вела курс лекцій з неорганічної хімії, лабораторні заняття з аналітичної та неорганічної хімії);
  • Сергієнко М. А. (закінчив Львівський державний інститут. Вів теоретичний курс з органічної, фізколоїдної хімії, а також лабораторні заняття з цих дисциплін).

У 1965 році на природничому факультеті Бердичівського педагогічного інституту була відкрита кафедра хімії. Завідувачем кафедри було призначено Охріменка Івана Павловича — кандидата біологічних наук за спеціальністю «Біохімія». Народився Іван Павлович на Житомирщині, навчався в аспірантурі на кафедрі біохімії Київського ордена Леніна університеті імені Тараса Шевченка. Кандидатську дисертацію за спеціальністю «Біохімія» захистив ще до початку Другої Світової війни, його науковим керівником був завідувач кафедри біохімії Олександр Володимирович Палладін, майбутній директор інституту біохімії Академії наук України, видатний вчений, президент Академії Наук України до 1962 року. Охріменко І. П. пліч о пліч працював з академіком Д. Л. Фердманом, академіком, директором інституту біохімії М. Ф. Гулим, членом-кореспондентом Академії наук, професором Бєліком Я. В., професором, доктором медичних наук З. С. Гершеновичем, завідувачем кафедри біохімії Ростовського університету. Під керівництвом Охріменка І. П. формуванням кафедри хімії займалися:

  • Арутюнова Лія Михайлівна — закінчила Ніжинський педагогічний інститут, хіміко-біологічний факультет. Викладала курс лекцій з аналітичної та неорганічної хімії, а також очолювала гурток хімії, читала лекції для населення міста;
  • Здроченко Валентина Іванівна — випускниця біологічного факультету Одеського університету. На природничому факультеті вела лабораторні та практичні заняття з неорганічної, аналітичної та органічної хімії, читала курс лекцій з методики викладання хімії. Виїхала в 1970 р. в м. Хмельницький, де стала працювати на заводі «Катіон»);
  • Мариняк Марія Трохимівна — випускниця Кременецького педагогічного інституту природничого факультету. На природничому факультеті Бердичівського державного педагогічного інституту вела практичні заняття з неорганічної та органічної хімії;
  • Горлов Володимир Іванович — закінчив Одеський університет, біологічний факультет. З 1966 року старший викладач кафедри хімії. Працював в інституті до переведення факультету до Житомира. У період з 1968 по 1971 рік читав курс загальної і неорганічної хімії;
  • Мухля Галина Степанівна — випускниця Чернівецького університету, асистент. Викладала курс аналітичної хімії;
  • Онищенко Юрій Климович — випускник хімічного факультету Ужгородського державного університету (1966 р.), та аспірантури цього ж університету (1969 р.) за спеціальністю «аналітична хімія», працював на посаді старшого викладача кафедри хімії. У Житомирському педагогічному інституті (пізніше університеті) імені Івана Франка обіймав посади доцента кафедри хімії, був завідувачем кафедри з 1974 до 1985 року, з 1990 до 1992 року, з 1997 до 2004 року. Також працював на посаді проректора з наукової роботи Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка з 1992 до 1999 року. Викладав курси аналітичної та неорганічної хімії.
  • Онищенко Тамара Олексіївна — випускниця хімічного факультету Ужгородського державного університету (1969 р.), у Бердичівському педагогічному інституті працює на посадах ст. лаборанта, асистента, старшого викладача кафедр хімії, після переїзду до Житомира продовжила працювати на кафедрі хімії Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка на посадах старшого викладача, доцента. З 1980 по 1984 роки навчається без відриву від виробництва в аспірантурі Київського державного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Аналітична хімія» та у 1988 році успішно захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата хімічних наук.

У 1967 році кафедру хімії очолював Мухля Станіслав Юліанович — випускник Чернівецького університету, кандидат хімічних наук. Читав курс лекцій і практичні заняття з хімічної технології.

У 1968 році у зв’язку зі звільненням Мухлі С. Ю. завідувачем кафедри знову призначають Охріменка І. П., який і очолював кафедру до січня 1970 року. У зв’язку з тяжкою хворобою Охріменка І. П., обов’язки завідувача кафедри було покладено на молодого та перспективного старшого викладача кафедри хімії, випускника аспірантури Ужгородського університету Онищенка Юрія Климовича, єдиного на той час хіміка на кафедрі за освітою та покликанням. Старший викладач Онищенко Ю. К. сумлінно виконував обов’язки завідувача кафедри до 25 грудня 1970 року.

Матеріальна база кафедри хімії, зі спогадів Онищенка Ю. К., була близькою до нуля. «Навчальними лабораторіями були кімнати із зсунутими один до одного учнівськими столами, фактично без витяжок. Ані реактивів, ані хімічного посуду, ані обладнання. Правда, була в приміщеннях вода і газ. По-перше, цієї самої матеріальної бази не було за що створювати, а по-друге, викладачами були вчителі, випускники біологічних факультетів, які і не дуже знали, якими повинні бути навчальні лабораторії, і що в них має бути. Щоб зрозуміти ситуацію, відмічу, що все ми розпочали із лабораторних столів. Спочатку столи, а вже потім те, що на них слід ставити. Ну а де їх взяти?...»

Значні зусилля для створення кафедри хімії як-такої доклав декан природничого факультету Бердичівського державного педагогічного інституту Леонід Миколайович Куркчі. Він підтримував усіляку діяльність у цьому напрямку і допомагав її реалізовувати.

Онищенко Ю. К. згадує: «... накреслив я ескізи лабораторних столів, Куркчі Л. М. домовився про можливість виготовлення нестандартних меблів Житомирським технікум механічної обробки деревини. Мене там дружньо прийняли, обіцяли недорого за це взяти, але слід було забезпечити їх матеріалами. А де ж їх взяти? І знову ж, це ж соціалізм. Система планова, плани створюються роками. А поза планом — по блату. Основний матеріал для столів — деревна плита. ДСП була ще в новинку і в дефіциті. Отже, пішла столярна. Її технікум міг виготовити, проте потрібно було „дістати“ дошки і фанеру (у ті часи слово „купувати“ не вживалось). І знову Леонід Миколайович, „добув“ необхідне. Таким чином, майже за рік перших 12 лабораторних столів було виготовлено (усі вони справно слугують і до сих пір, зокрема, 6 із них, здається мені, надійно стоять в лабораторії неорганічної хімії аудиторія № 103). До речі, у Бердичеві їх в навчальних лабораторіях так і не встановили, бо на той час як їх привезли в інститут, вже вперто ходили чутки про ліквідацію інституту...».

«... кошти на придбання приладів, обладнання і реактивів виділялись незначні, оскільки кошторис складався пропорційно числу студентів. А студентів всього на двох факультетах було близько 350 чоловік. І знову виручає Леонід Миколайович Куркчі. Хімічні реактиви, посуд, обладнання можна було придбати лише у Києві, їхати в Київ — значить гнати єдиний свій автомобіль, який міг їхати зі швидкістю до 40 км/год. І, оскільки, головним організатором таких матеріальних витрат був Леонід Миколайович, він усіма силами таку епохальну подію, як поїздка до Києва на автомобілі, відкладав до пізньої осені. А коли вже було добре холодно, їхати з Бердичева у Київ і назад на відкритій машині бажаючих було мало: Куркчі Л. М., Онищенко Ю. К. і Кулаков Є. В. (ст. лаборант кафедри ботаніки). Оскільки вже підходив кінець фінансового року, „експедиція“ отоварювалась на усі фінанси на рахунку інституту. Тільки такі хитрощі дозволяли хоч трохи чого-небудь придбати...».

16 квітня 1970 року у Всесоюзній «Учительской газете» вийшла об’ява про оголошення конкурсу на посаду завідувача кафедри хімії Бердичівського державного педагогічного інституту з читанням курсів біологічної та органічної хімії, а у кінці травня 1970 року Трускавецького Євгена Степановича було обрано за конкурсом на посаду доцента кафедри хімії, а 25 грудня 1970 року кандидата біологічних наук, доцента Трускавецького Є. С. обирають завідувачем кафедрою хімії.

У 1971 році, у зв’язку із укрупненням інститутів, природничий факультет Бердичівського державного педагогічного інституту переводять до Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка. В кінці серпня 1971 року до Житомира переїхали 250 студентів та частина викладацького складу. Серед викладачів кафедри хімії до м. Житомира переїхали: завідувач кафедри хімії — Трускавецький Євген Степанович, та троє викладачів — Онищенко Юрій Климович, Онищенко Тамара Олексіївна та старший викладач фізичної та колоїдної хімії Перевознюк Федір Трохимович, решта викладачів кафедри хімії не виявили бажання перебратися до м. Житомира.

Природничий факультет розташувався у будинку по вулиці Пушкінській, 42, який мав дуже багату історію, але, нажаль, не був пристосований для організації лабораторій та лекційних аудиторій. Основними завданнями на перший час стало перепланування приміщень, налагодження електричної, водопровідної та газової мереж, вентиляції, лабораторій та навчальних аудиторій. Так, на місці сучасних кабінетів методики викладання хімії та лабораторії неорганічної хімії за часів війни розміщувалась операційна. Викладачі та студенти виконували всі будівельні роботи самотужки. На кошти, виділені державою, було закуплено різноманітне обладнання та меблі для лабораторій. Також значно покращилась матеріально-технічна база факультету та кафедри. За короткий час силами студентів та викладачів було обладнано лабораторії та лекційні аудиторії. І з 6 жовтня 1971 року розпочався навчальний процес у м. Житомирі.

На завідувача кафедри Трускавецького Є. С., що викладає курс методики викладання хімії в школі, була покладена відповідальна функція — формування штату кафедри, і Євген Степанович ставить перед собою амбітну мету — сформувати кафедру хімії зі справжніх хіміків, оскільки в Бердичівському педагогічному інституті на момент переїзду працювало 6 викладачів, 5 із них — випускники біологічних факультетів. Оскільки одразу після переїзду з Бердичева кафедра надзвичайно сильно відчувала кадровий голод, тому на читання курсу неорганічної хімії наказом ректора була запрошена, на один рік, Ейнгорн Лія Наумівна (1912) — хімік, кандидат хімічних наук; молодший науковий співробітник (1948–1950) Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського.

У 1972 році на кафедру хімії приходить працювати Кашпор Віра Миколаївна кандидат хімічних наук, випускниця аспірантури Чернівецького державного університету за спеціальністю «073 — фізична хімія». Кашпор В. М. починає вести лабораторні заняття з фізичної хімії, пізніше — лекційні курси загальної та неорганічної хімії. У цьому ж році старший викладач Перевознюк Ф. Т., що викладав курс фізичної і колоїдної хімії вийшов на пенсію. Кашпор В. М. до, що до вступу в університет за комсомольською путівкою працювала робітницею цеху формування цегли на завод стінних матеріалів тресту «Казмедьстрой» в місті Джезказган (з 1992 року Жезказган) Карагандинської області (Казахстан). Після закінчення з відзнакою Чернівецького державного університету у 1965 році продовжила навчання в аспірантурі кафедри фізичної хімії цього ж університету. В 1970 році успішно захистила дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата хімічних наук з теми «К термодинамической характеристике электронных процессов». Свій славний трудовий шлях на кафедрі хімії Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка почала на посаді старшого викладача, а у 1980 році посіла посаду доценту кафедри хімії із подальшим присвоєнням відповідного вченого звання у 1985 році. ЇЇ наукові інтереси стосувалися полярографічного дослідження комплексів Хрому(ІІІ) у присутності апротонних добавок до води, встановлення складу комплексів перехідних металів з каприновою кислотою; впровадження сучасної номенклатури з хімії в навчальний процес середньої та вищої школи; вдосконаленню процесу викладання неорганічної хімії у вищій школі; розробці засобів комп’ютерного контролю із загальної та неорганічної хімії. За час роботи на кафедрі викладала фізичну, загальну, неорганічну хімію, розв’язування хімічних задач.

У вересні 1973 року на посаду доцента кафедри хімії обирають Листвана Володимир Миколайовича — кандидата хімічних наук за спеціальністю «органічна хімія», випускника аспірантури Чернівецького державного університету, науковим керівником якого був доктор хімічних наук, професор Домбровський А. В. Листван В. М захистив захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата хімічних наук за спеціальністю 02.00.03 «Органічна хімія» на тему «Исследования в области химии стабильных фосфоранов», працював за направленням на загальнотехнічному факультеті Політехнічного інституту м. Шостка. Прийшовши до Житомирського державного педагогічного інституту починає викладати курс органічної хімії який до нього вела старший викладач Онищенко Т. О.

14.09.1974 році на посаду старшого викладача кафедри хімії було призначено Щербакова О. М. випускника неорганічного факультету Іванівського хіміко-технологічного інституту за спеціальністю технологія електрохімічних виробництв та випускника аспірантури Московського вечірнього металургійного інституту. Він починає викладати курси з хімічної технології, фізичної та колоїдної хімії неорганічного синтезу. Під час роботи в інституті викладає курси фізичної і колоїдної хімії, хімічної технології, неорганічного синтезу, електрохімії, охорони праці, постійно був керівником курсових та дипломних проектів. За сприяння Щербакова О. М. на кафедру хімії отримано ряд цінних приладів з Московського хіміко-технологічного інституту ім. Д. І. Менделєєва. Під час всього періоду роботи Олександр Михайлович займався проблемою електроосадження хрому з хроматної кислоти та захистом металів від корозії, підвищенням їх корозійної стійкості.

У липні 1974 року Трускавецького Є. С. призначають деканом природничого Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка, а на старшого викладача Онищенка Ю. К., який у 1973 році захищає кандидатську дисертацію на тему «Экстракционно-фотометрические методы определения сурьмы с использованием основных красителей», а 19 квітня 1974 року отримує диплом кандидата хімічних наук, призначають виконувачем обов’язків завідувача кафедри (наказ на призначення завідувачем кафедри, за результатами конкурсу, виходить 29.01.1975 року). 14 вересня 1977 року Юрій Климович отримує вчене звання доцента кафедри. Кафедру хімії Онищенко Ю. К. очолював до 1985 року.

У листопаді 1975 року на кафедру приходить Гриців Василь Іванович випускник 1970 року хімічного факультету Чернівецького державного університету за спеціальністю «Хімія», та аспірантури 1973 року Чернівецького національного університету за спеціальністю «02.00.01 — неорганічна хімія», захистив дисертацію на тему «Дослідження поведінки міді, срібла і золота в телуриді кадмію».

Гриців В. І. пройшов тернистий життєвий шлях від вчителя хімії у Краснянській середній школі Гусятинського району Тернопільської області, інженера Чернівецького відділення Інституту напівпровідників АН УРСР (1973–1975 рр.), старшого викладач кафедри хімії Житомирського державного педагогічного інституту (1975–1979 рр.) до доцента та завідувача (1985–1990; 1992–1997 рр.) кафедри хімії. Довелося Гриціву В. І. й піднімати з руїн освіту в Афганістані в 1983–1984 роках.

Він викладав курс фізичної і колоїдної хімії, хімічної технології, фізико-хімічного аналізу, хімію твердого тіла, матеріалознавства, електрохімії, використання комп’ютерів для розв’язування розрахункових задач з хімії, навчальні і контролюючі комп’ютерні програми. Пропрацював на посаді доцента кафедрі хімії Житомирського державного університету імені Івана Франка до серпня 2014 р.

У 1977 році на кафедру були прийнята Трускавецька (Арістархова) Лариса Миколаївна — випускниця біологічного факультету Львівського університету, кандидат хімічних наук. Нелегкий шлях у науку для Трускавецької Л. М. пройшов через експериментальну лабораторію молочної фірми «Верховина» (місто Львів), де вона працювала техніком-хіміком. Після цього у 1963 році працювала вчителем у львівській середній школі № 5. А пізніше, у 1969 році закінчила аспірантуру при проблемній лабораторії фізіологічно активних сполук Львівського політехнічного інституту. Після закінчення аспірантури, з 1969 року, працювала у Львівському політехнічному інституті на кафедрі технології фізіологічно-активних сполук, в проблемній лабораторії технології фізіологічно-активних сполук, напівпродуктів та барвників на різних посадах: старшим лаборантом, інженером, старшим інженером, молодшим науковим співробітником, старшим науковим співробітником.

У 1975 році успішно захищає дисертацію на здобуття ступеня кандидата хімічних наук. З 1977 року працює на кафедрі хімії Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка. Працювала на посадах асистента (у 1977 році), старшого викладача (з 1977 до 1982 року), доцента (з 1982 року).

Викладала курс методики хімії, а з 1977 року курс — біологічної хімії. Вчене звання доцента кафедри хімії отримала у 1985 році за результатами багаторічної наукової та науково-методичної роботи.

У 1977 році на кафедру хімії асистентом приходить випускник 1974 року Житомирського державного педагогічного інституту Анатолій Петрович Стасюк, який — з 1974 до 1977 року працював вчителем хімії, спочатку у Новопільській середній школі Черняхівського району Житомирської області, а з 1975 року — у середній загальноосвітній школі № 16 міста Житомира. Стасюк А. П. вів лабораторні практикуми з методики викладання хімії, неорганічної хімії, органічної хімії, займався науковою роботою спочатку в галузі методики викладання хімії, пізніше — органічної хімії та органічного синтезу. В період з 1988 до 1990 року перебував на посаді стажиста-дослідника при Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. У 1991 році успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата хімічних наук на тему «Синтез и исследование ароматических и непредельных соединений через илиды фосфора». З 1991 по 1996 рік обіймав посаду старшого викладача кафедри хімії.

У 1984 р. на посаду старшого викладача кафедри хімії, а з 1985 — доцента кафедри хімії Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка прийнято Олександра Евальдовича Мацієвського, випускника 1969 року природничого факультету Бердичівського педінституту, кандидата педагогічних наук з величезним стажем роботи в школі.

Мацієвський О. Є. до вступу у Бердичівський педінститут закінчив Новочорторійський зооветеринарний технікум Любарського району Житомирської області, працював ветфельдшером в колгоспі ім. Свердлова в с. Неділище Ємільчинського району Житомирської області. Після закінчення Бердичівського педагогічного інституту з 1969 року протягом 10 років працював на освітянський ниві: у загальноосвітній школі села Вільськ Черняхівського району Житомирської області (1969–1972 рр.), загальноосвітніх школах № 16 (1972–1974 рр.) та № 17 (1974–1978 рр.) міста Біла Церква Київської області.

У 1978 році почав працювати на кафедрі неорганічної та аналітичної хімії Білоцерківського сільськогосподарського інституту ім. П. Л. Погребняка на посаді асистента. У 1983 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук в Ленінградському державному педагогічному інституті імені О. І. Герцена за спеціальністю «Теорія і методика навчання (хімія)» на тему «Реалізація міжпредметних зв’язків при вивченні енергетики хімічних процесів в середній школі».

У 1984 році був прийнятий на посаду старшого викладача кафедри хімії, а з 1985 переведений на посаду доцента кафедри хімії Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка. У 1987 році йому було присвоєне вчене звання доцента.

Наукові інтереси Мацієвського О. Є. були дуже багатогранні: удосконалення змісту і процесу викладання методики хімії, міжпредметні зв’язки в курсі хімії середньої школи, краєзнавчий напрямок класної і позакласної роботи з хімії в школі, вивчення передового педагогічного досвіду вчителів хімії Житомирщини.

Завдяки його кропіткій праці, бажанню навчати студентів у відповідних умовах лабораторія методики викладання хімії має теперішній, і досі сучасний, вигляд.

Під час роботи в Житомирському державному університеті Олександр Евальдович викладав неорганічну хімію, методику викладання хімії.

Загалом сімдесяті та восьмидесяті ХХ століття — роки значного зростання наукового потенціалу кафедри хімії. За ці 20 років силами науковців кафедри видано близько сотні наукових статей, опубліковано понад 200 тез доповідей, отримано до 10 патентів на винаходи.

У період з травня 1985 по листопад 1990 року та з листопада 1992 по березень 1997 року кафедру очолював доцент Гриців Василь Іванович.

З листопада 1990 по листопад 1992 року та з вересня 1997 по вересень 2004 року кафедру очолював Онищенко Юрій Климович, який загалом керував нею понад 20 років. Також, він працював на посаді проректора з наукової роботи Житомирського педагогічного інституту імені Івана Франка з 1992 по 1998 рік.

У 1988 році Онищенко Тамара Олексіївна захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата хімічних. Таким чином, через 19 років після переїзду з м. Бердичева кафедра хімії за своїм науковим та педагогічним потенціалом виходить на найвищу потужність за час свого існування з 9 штатних викладачів 8 кандидатів хімічних наук, 1 кандидат педагогічних наук (спеціальність методика викладання хімії) усі викладачі мають вчене звання доцента.

У другій половині 80-х в СРСР почався випуск персональних комп’ютерів. І саме Онищенко Ю. К. та Гриців В. І. як справжні ентузіасти використання інформаційних технологій у викладанні хімії, доклали чимало зусиль для того щоб на кафедрі хімії (не фахової у галузі інформатики) поряд із фізико-математичним факультетом з’явилися перші в СРСР професійні комп’ютери «Іскра», які були оснащені спеціальними дисплеями і мали 4 Мбайти оперативної пам’яті, на той час це були неперевершені характеристики ЕОМ. А коли у 1988 р. Київський НВО «Електронмаш» почав виробляти 16-розрядний персональний комп’ютер «Пошук» — частковий клон «IBM PC/XT», перший в історії Житомирського педагогічного інституту комп’ютерний клас був облаштований саме на кафедрі хімії у 203 аудиторії природничого факультету.

У 1992 році Онищенко Ю. К. «користуючись своїм службовим становищем», а на той час він є проректор з наукової роботи Житомирського педагогічного інституту докладає надзвичайних зусиль, для придбання на кафедру хімії першого в історії інституту персонального комп’ютера «IBM PC/AT» (Advanced Technology — удосконалена технологія) на основі нового мікропроцесора Intel-80286. Захопленість Онищенка Ю. К. та Гриціва В. І. новою на той час технікою неабияк запалює інтерес до навчання і хімічної науки студентів природничого факультету. Крім цього, комп’ютерна техніка допомагала викладачам кафедри проводити фундаментальні наукові дослідження та складні обрахунки в галузі термодинаміки конденсованих станів та моделювання хімічних процесів, що у свою чергу дозволило кафедрі хімії виконати першу в Житомирському педагогічному інституті госпдоговірну тематику.

Онищенко Ю. К. перший в Житомирському педагогічному інституті завпровадив систему лабораторних журналів для студентів, у яких були сконцентровані необхідні навчальні матеріали для проведення та підготовки до занять. Пізніше такі методичні матеріали набувають популярності на природничому факультеті та в інституті. Викладачі кафедри починають активно впроваджувати в навчальний процес комп’ютерні технології, створювати комп’ютерні оболонки і розробляють цикли тестів з хімічних дисциплін. Це дає змогу оптимізувати навчальний процес, зокрема в частині оцінювання знань студентів.

У 1999 році на кафедру приходить працювати молодий випускник аспірантури Інституту органічної хімії НАН України, випускник хімічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка Листван Віталій Володимирович, який продовжує справу свого батька — Листвана В. М. Тепер вони разом проводять дослідження у галузі органічних сполук Сульфуру та Фосфору, проводять синтез фосфонієвих солей і фосфорілідів які мають фізіологічну активність.

У 1999 році у зв’язку з черговим реформуванням вищої освіти України кафедра хімії проходить акредитацію за ІV (найвищим) рівнем, та отримує право готувати магістрів хімії. Першими випускниками магістратури у 2000 році були Анічкіна О. В. та Крсек А. Г.

В кінці ХХ століття досвідчені викладачі починають залишати кафедру хімії, першим залишив кафедру у 1996 році Стасюк Анатолій Петрович, далі Трускавецька Лариса Миколаївна — 1997 році, Щербаков Олександр Миколайович — 2001 році, Онищенко Юрій Климович, розуміючи, що кафедра потребує оновлення, влиття свіжих сил та нових поглядів, пропонує долучитися до когорти хіміків-франківців випускникам кафедри: Кусяк Наталі Володимирівні (випускниці 1996 року), Малашевичу Валерію Кириловичу (випускник 1998 року), Курінному Денису Віталійовичу (випускнику 1998 року), Вознюку Володимиру Івановичу (випускник 1999 року), Анічкіній Олені Василівні (випускниця 1999 року), Чумаку Володимиру Валентиновичу (випускнику 1998 року), Чернюку Олександру Сергійовичу (випускнику 2001 року).

Кусяк Н. В., яка розпочала роботу на кафедрі на посаді старшого лаборанта у 1995 році, 2001 року стає асистентом кафедри, а після захисту дисертації посідає посаду старшого викладача.

Нажаль, не всі молоді викладачі залишилися працювати на кафедрі, економічно важкі 90-ті роки та життєві обставини зробили свою справу. Малашевич В. К. та Курінний Д. В. працювали на кафедрі нетривалий час, залишивши університет у 2000 році.

Вознюк Володимир Іванович та Чернюк Олександр Сергійович були першими аспірантами, які успішно завершили навчання в аспірантурі кафедри хімії Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Вознюк В. І., нажаль, не встиг захистити дисертацію на тему «Неорганічні адсорбенти модифіковані шляхом окислювальної полімеризації в аналітичній практиці» оскільки трагічно загинув у січні 2009 року.

Чернюк О. С. під керівництвом професора Томашика В. М. захистив дисертацію у 2006 році у Львівському національному університеті імені Івана Франка, пропрацював на кафедрі хімії на посадах асистента, старшого викладача та у 2010 році переїхав н постійне місце проживання до Польщі.

Анічкіна О. В. — перша випускниця магістратури за спеціальністю «Хімія» при Житомирському державному педагогічному університеті імені Івана Франка. З 2000 року працює на посаді асистента кафедри хімії. Тривалий час (2004–2015 рік) посідала посаду заступника декана з навчальної роботи природничого факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Чумак В. В. у 2003 році був направлений на річне стажування на хімічний факультету Київського національного університеті імені Тараса Шевченка, в якості викладача-стажиста. У 2007 році захистив дисертацію під керівництвом професора Тітова Ю. О. та здобув науковий ступінь кандидата хімічних наук зі спеціальності «Неорганічна хімія».

У 2001 році здійснилася мрія завідувача кафедри хімії Онищенко Ю. К., кафедрою було здійснено перший набір студентів на навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавр напряму підготовки «Хімія». Раніше університет випускав фахівців спеціальності «Біологія» із додатковою спеціальністю «Хімія». Йдучи на пенсію у 2004 році завідувач кафедри хімії Онищенко Ю. К. сказав: «З моменту випуску першої групи хіміків, свою місію по формуванню та розбудові кафедри вважаю виконаною!». Цим самим передавши естафету своїй учениці — Кусяк Наталії Володимирівні.

За період роботи Кусяк Н. В. (2004–2013 роки) на посаді завідувача кафедри, вперше здійснено набір студентів на І курс напряму підготовки «Хімія» із спеціалізацією «Інформатика», яка дала можливість значно підвищити загальну якість підготовки студентів — хіміків, повністю оновити комп’ютерний клас. Створено та удосконалено методичні комплекси всіх хімічних дисциплін кафедри, у відповідності до положень кредитно-модульної системи в рамках переходу університету на нову систему організації навчання.

За цей період до складу кафедри долучились молоді викладачі. Випускниця хімічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка — Кичкирук О. Ю., яка у 2008 році захистила кандидатську дисертацію та здобула науковий ступінь кандидата хімічних наук за спеціальністю «Фізика і хімія поверхні»; випускник природничого факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка — Денисюк Р. О., який у 2010 році захистив дисертацію та здобув науковий ступінь кандидата хімічних наук зі спеціальності «Хімія твердого тіла»; та трьома молодими випускниками Житомирського державного університету імені Івана Франка — Гвоздієвським Є. Є., Камінським О. М. та Авдєєвою О. Ю.

У 2013 році на кафедру прийшла випускниця природничого факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка — Янович І. В., яка у 2013 році захистила кандидатську дисертацію та здобула науковий ступінь кандидата хімічних наук за спеціальністю «Хімія високомолекулярних сполук».

У 2014 році завідувачем кафедрою було обрано Чумака В. В., та у цьому ж році прийнято на посаду асистента Кусяка А. П.

Сьогодні кафедра має міцний науковий потенціал, на ній працюють 4 доктори наук, професори (Горбик П. П., Романишина Л. М., Томашик В. М., Тітов Ю. О.); 6 доцентів, кандидатів хімічних наук; старший викладач, кандидат хімічних наук, 5 асистентів та 7 старших лаборантів (Євдоченко О. С., Кондратенко О. У., Кучерук С. В., Матвієнко О. В., Рудакова Л. В., Тищенко Н. П., Чайка М. В.). Середній вік викладачів кафедри 45 років.

Працівники кафедри підтримують тісний зв’язок з освітянами міста й області, надають постійну допомогу Обласному інституту вдосконалення вчителів, здійснюють наукове керівництво міським методичним об’єднанням вчителів хімії, постійно беруть участь у проведенні обласної та районних олімпіад школярів з хімії, готують учнів до Всеукраїнських олімпіад.

Викладачі кафедри активно співпрацюють з Малою академією наук, зокрема проводиться консультування, рецензування та захист учнівських наукових робіт, відбуваються зустрічі з педагогічними колективами шкіл міста. Викладачі кафедри постійно нарощують свій науковий потенціал: видають наукові та навчально-методичні матеріали, активно друкуються у різноманітних вітчизняних та наукових журналах: Доповіді академії наук секція «Хімія»; Журнал неорганічної хімії; Фізика і хімія твердого тіла; Вопросы химии и химической технологии; Оптоэлектроника и полупроводниковая техника; Український хімічний журнал; Неорганічні матеріали; Журнал органічної хімії; Полімерний журнал; Semiconductor Physics, Quantum Electronics & Optoelectronics; Journal of Nanostructure in Chemistry; Adsorption Science & Technology; Functional Materials; Chemistry of Heterocyclic Compounds; Journal of Alloys and Compounds; Theoretical and Experimental Chemistry; Solid State Sciences. Традиційним з 2008 року для кафедри є проведення конференції «Житомирські хімічні читання», різноманітних методичних семінарів, майстерень з проблем методики викладання для викладачів хімії.

Науковці кафедри працюють в рамках виконання держбюджетних тем «Синтез та дослідження адсорбційних властивостей нових нанокомпозиційних та магніточутливих матеріалів щодо катіонів важких металів» (державний реєстраційний номер — 0112U002262, 01.12 — 01.22) та «Алкіліденфосфорани і фосфонієві солі: реакційна здатність та використання в синтезі фізіологічно активних сполук і рідких кристалів» (державний реєстраційний номер — 0112U002261, 01.12 — 12.14).

Кафедра хімії веде тісну співпрацю та підтримує міцні зв’язки з провідними освітніми закладами нашої держави: Інститутом хімії поверхні НАН України, Інститутом фізики напівпровідників НАН України, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, Інститутом матеріалознавства НАН України, Інститутом органічної хімії НАН України, Інститутом геохімії навколишнього середовища НАН України, Інститутом загальної і неорганічної хімії НАН України, Буковинським медичним університетом, Запорізьким державним медичним університетом та іншими ВНЗ.

За час свого існування на кафедрі виконано 7 дисертаційних робіт, отримано 18 авторських свідоцтв. Уперше синтезовано понад 1000 нових органічних сполук, в т. ч. фізіологічно активних та з властивостями рідких кристалів. Синтезовано та досліджено адсорбційні властивостей ряду нових нанокомпозиційних та магніточутливих матеріалів. Синтезовано та досліджено більше 300 складнооксидних сполук та ізоморфнозаміщених фаз із шаруватою перовскітоподібною структурою, що виявляють надпровідні, каталітичні, люмінесцентні та електретні властивості.

Досліджено процеси хіміко-динамічного та хіміко-механічного полірування поверхні напівпровідників, оптимізовано термодинамічні особливості компонентів, що перебувають у технологічних процесах у контакті при одержанні напівпровідникових приладів, створено комп’ютерний банк даних термодинамічних величин. Розроблено методики високоефективного концентрування важких металів у природних водах. Опубліковано більше 500 праць у наукових виданнях, у т. ч. монографії.

Кафедра хімії була є і буде осередком високого професіоналізму, творчої праці та постійного самовдосконалення.

Велика частина краєзнавчого матеріалу,
що пов’язаний з будинком № 42 на вулиці Пушкінській,
базується на роботах Георгія Мокрицького, Бориса Дубмана та Анатолія Седляра.

Микола Чайка, Володимир Чумак